Галицько-Волинський літопис:
«У рік 6710 (1202) Рюрик тим часом зібрав половців і русі багато і прийшов на Галич, облишивши монаший чин, – бо його він прийняв був через боязнь перед Романом. І коли він прийшов на Галич, то встріли його бояри галицькі і володимирські коло [города] Микулина на ріці Сереті. І билися вони одні з одними весь день через ріку Серет, і многі ранені були, і, не видержавши, вернулися вони в [город] Галич».
І все те ж на Русі тривало, що й віками раніше.
Галицько-Волинський літопис закінчується двома розділами, лише із заголовків яких ясно, що тоді творилося на бідолашній Русі:
«У рік 6735 (1227). Почнем же розповідати про незчисленні битви і про страждання великі, і про часті війни, і про многі крамоли, і про часті заворушення, і про многі заколоти…»
Наступний розділ:
«Після цього розкажемо про многі заколоти, і великі обмани, і незчисленні битви».
І це творилося на Русі в той тривожний час, як з глибин Азії вже ринулись на неї орди татаро-монголів. Про це розповість розділ «Побоїще Батиєве». «У той же рік – 1240 – прийшов Батий до Києва з великою силою і многим множеством сили своєї…», а Русь звично чинила чвари-розбрати, хоч її вже чекали смертельні небезпеки, що загрожували навіть самому її існуванню…
А тим часом, як скінчить свої дні у світі цьому Ігор Святославич, хан Кончак, об’єднавшись з Ольговичами, дітьми Ігоря, зненацька захопить Київ, спалить святу Софію, а град розграбує до останньої цурки. Так буцімто Кончак відомстив за свого друга і свата (можливо, й названого брата) Ігоря Святославича.
У Києві, на руїнах, що догорали, старий Кончак зустрінеться із своїм онуком Ізяславом – сином його дочки Кончаківни та Ігоревого сина Володимира. Онукові на той час було вісімнадцять…
– Коли я вперше зустрівся з твоїм дідом по батькові, – скаже він Ізяславу, – йому теж тоді було вісімнадцять – як і тобі сьогодні. І так же тоді догорав зруйнований Андрієм Боголюбським Київ… І дід твій по батькові, коназ Ігор, став моїм другом. А сьогодні і його вже немає. І мені вже пора збиратися в далеку дорогу до предків… Скажи, Ізяславе, мати твоя рідна, а моя дочка, славна Кончаківна, жива?
Отримавши стверджувальну відповідь, довго мовчав, дивлячись, як над Києвом шугають дими й у небо злітають снопи іскор…
– Жаль, що мого друга, коназа Ігоря, вже немає… Жаль, що мені довелося спалити ваш Київ – жаль… Але найбільший жаль, що вже пора мені збиратися у світ предків…
Помре Коначак на початку ХІІІ століття – де і за яких обставин – невідомо. Чи в своєму шатрі од старості, чи під час чергових сутичок між ханами, а вони в Половеччині раз по раз спалахували – теж невідомо.
І хоч над ним насиплять високий курган, але де він нині – того теж ніхто не скаже. Безжалісний час – чи вороги Кончака – зрівняють його із землею.
Ханом і верховним правителем Куманії стане його син Юрій Кончакович. Руські літописи назвуть його «великим з усіх половців». З руськими князями Юрій підтримуватиме мир. І навіть з багатьма з ними водитиме дружбу. А коли на Русь із далекої і загадкової Азії посунуть полчища та-таро-монгол, половець Юрій Кончакович приєднається до русичів.
Літопис Руський:
«У рік 6732 (1224), у той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані татарами, прийшли на землю Половецьку, і половці стали супроти них. Але навіть хан Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними, і побіг він до ріки Дніпра, і многі половці побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.
І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам, – то ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада усіх князів у городі Києві, і нарадились вони так: «Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй».
І чим закінчилася січа на річці Калці – відомо добре.
«І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополкського, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх».
В нещасливій битві на Калці (1223 р.) Юрій Кончакович разом з русичами потерпить нищівну поразку. Після неї могутність половців буде назавжди підірвана, а їх самих монголи розсіють по світу (частина з них увійде до складу імперії переможців).
Потерпівши поразку на річці Калці разом з руськими князями, Юрій Кончакович покине своїх союзників, хоч це його вже й не порятує. Половці тоді рятувалися хто як міг. Значна частина їх піде на захід, за Дніпро й Дунай, а Юрій Кончакович, ніде не знаходячи виходу, подасться до Криму. Але й там його супроводжуватимуть невдачі, – монголи увірвуться в Крим (переслідуючи Юрія) і захоплять Судак, де він на той час перебував. Чи встиг хан втекти з Судака (але куди?), чи його захопили монголи й стратили разом з іншими половецькими ватажками, які воювали на боці руських князів, історія даних не зберегла.