На лови, на лови! Ні, не він так казав, душа його так співала: на лови, на лови! Із соколами-кречетами своїми вірними на лови!
Від такого бажання Ігор Святославич наче ожив. Заметушився (а душа між тим співала: на лови, на лови!), все сам перевіряв, уточнював, нагадував, аби те не забули, те… Ще й підганяв: борзо, борзо! Пора вже вибратися з Чернігова до благословенної Десни.
Вибралися-таки. До Десни, де з давніх-давен в Ольговичів, які сиділи в Чернігові, були свої угіддя.
Вибралися на птицю.
Правда, того літа була суша велика на Русі – сонце пряжило як несамовите з ранньої весни – все не просто в’януло, горіло. Тож на Русі було не весело. Очікували неврожаю – як жити? Засуха була не вперше, до неї ніби вже звикли, хоч виходу й не було. Не вперше. З року в рік, з літа в літо: засухи, засухи, засухи… Врожаї часом були не більшими за витрачене для посіву зерно. Голодні роки змінювалися голодними роками. Літописці про ті часи писатимуть: «Сильна суш… чрес все літо. Озера и реки засохли, болота выгорели, леса и земли горели…» Історики потім підрахують: в XI столітті лише одне літо дощове випало!
Лише одне дощове літо на сто років…
Наступного століття Русь перенесе аж 120 екстремальних природних явищ. Серед них 12 засух, 7 жорстоких, 7 сирих зим, 7 ураганних бур, 11 високих повеней, коли заливало села, 5 незвичайних снігопадів… Одне слово, був «сухмень велик и знойно добре». «От бездожия погибли посевы».
І навпаки: 1145 рік – жарке літо. А перед жнивами пішли безперервні дощі, і люди не бачили ясних днів до самої зими. Що не вигоріло від спеки, те згнило від мокви. А зима була безсніжною і сирою…
Зеленого буйства того літа й не спостерігалося не лише на Чернігівщині, а й по всій Русі. І дичини було менше, але духом не падали і бадьорості не втрачали. В заплавах – висохлих і місцями вигорілих – все ж галасувало птаство – ловчі соколи збуджено стріпували крилами, і князь Ігор мав надію, що лови таки відбудуться. Малі птахи вже стали на крило, можна й поганяти стариків…
Перед у вервечці ловців вів він, Ігор Святославич. Збуджено йорзав на своєму коні, озирався, час од часу вигукуючи:
– Чули? Птахи на озерах кричать. Будуть лови, будуть!
Поруч з ним – теж верхи – їхала Ярославна. Весела була як ніколи. Збуджено озиралася – і виїздові за міські мури рада була (все її біля Десни радувало, мабуть, засиділася у місті), і добрий настрій чоловіка їй передався. Раз по раз зверталася до князя:
– Глянь, глянь! Як гарно! Я навіть не знала, що тут таке привілля. Як казка! Хоч його й підпсувала суша, та все ж… Ні, ні, ти тільки поглянь. Оно під лісом А озерце… І птахи над ним літають.
– Будуть лови, будуть, – як затятий, бурмотить Ігор і теж совається, навсібіч озираючись. – Отам, біля лісу, мабуть, і зупинимось.
За ними їхали верхи ловчі з соколами і кречетами, помічники, потім наближені князя – дружинні мужі й бояри, за ними – воїни для охорони (раптом нечистий половців принесе – від них усього можна чекати!), за вояками скрипіли вози з шатрами, наїдками й напоями для всієї ватаги, за возами йшли пішці з щитами й списами.
Скрипіли колеса, іржали коні, перегукувались вершники – курява здіймалася над валкою.
Попереду була наїжджена дорога, по якій з гамором і котилася валка. Здавалося, що й лови підуть, як по накатаній дорозі, і ніяких приключок не буде.
Але не так сталося, як гадалося.
Проїздили мимо лісу, як раптом на дорогу вибігло маленьке руде ведмежа.
– О! – вигукнула Ярославна. – Мишаня… Який… кумедний.
І до чоловіка:
– Давай його заберемо. Він такий… самотній. Мабуть, заблукав у лісі, почув голоси й вибрався на дорогу.
Князь не встиг нічого відповісти.
Ведмежатко, загледівши людей, присіло й жалібно чи злякано заревіло. І відразу ж з-за кущів на дорогу вибігла його матінка. Ведмедиця була стривожена і люта: хто посмів образити її дитинча?
Заревівши, вона звелась на задні ноги. Виявилась вельми здоровенною.
І заревіла так несподівано – як і вибігла, – що коні злякалися.
Особливо передні.
Княжий кінь від несподіванки шарахнувся вбік і став цапки. Ігор Святославич, який не чекав такого, не втримався в сідлі.
Далі Ярославна все пам’ятає, як у тумані.
Ігор – на землі, але чомусь лежить нерухомо. О, боги, що з ним?
Ведмедиця, певно, визнавши його головним обидчиком свого дитинчати, кинулась до нього.