Звівшись над князем громадиною, ведмедиця так заревіла, що вся валка позадкувала. На якусь мить ловчі, які були найближче до князя, від несподіванки розгубилися. Ось-ось звір схопить князя і почне його шматувати.
Ярославна не пам’ятає, як вона скочила з коня, як вихопила в одного з ловчих рогатину і кинулась на звіра. Що збиралася робити, вона в ту мить і сама не тямила. Але ясно було одне: її ладо в небезпеці, його життю загрожує та небезпека. І загрожує смертельно. Князь лежить непорушно, а ведмедиця нависла над ним…
В один мент Ярославна, розпатлана, з очима, що палали, кинулась навстріч звірові, загороджуючи собою князя і виставляючи наперед рогатину.
Зриваючи голос, не тямлячи себе, закричала:
– На чіпай мого мужа, звірюко!!. Він і пальцем не зачепив твоє чотириноге чадо, чого ти на нього напала?!. Геть!!. Геть, поки я не проштрикнула твоє брюхо!!.
Ведмедиха, наче вражена, зупинилась перед її рогатиною. Побачила жінку вельми рішучу, очі якої горіли вогнем. Якби вона могла думати, то, напевне б, подумала: вона теж захищає своє дитинча.
І зупинилася.
В ту мить все й змінилося.
І в ту мить все прийшло в рух.
Всі нарешті отямились від несподіванки і один поперед одного кинулися рятувати князя і княгиню біля нього.
Ведмежа, через яке все й зчинилося, злякано кинулося в кущі, мати-ведмедиха, переконавшись, що її чадо ціле-цілісіньке, теж побігла за ним.
Ще мить – і вони зникли, як їх і не було.
Князь все ще лежав на землі – без жодних ознак руху, лицем до неба. Руки його були широко розкинуті.
Ярославна кинула рогатину, впала на коліна біля чоловіка, схопила його голову собі на коліна.
І – заголосила.
Голова князя була в крові. Падаючи з коня, він вдарився потилицею об пень край дороги.
Пень був ще міцний – із дуба. І він теж був у крові.
– Люди-и-и!.. – у відчаї закричала Ярославна, і руки її були у крові Ігоря. – Помо-ожіть!!. Порятуйте князя, ладо моє!!.
Про лови вже й мови не було. Пораненого князя (він все ще був у безпам’ятстві, але тихо стогнав крізь стиснуті зуби) поклали на воза і під охороною спішно рушили до міста.
Ярославна сиділа на возі, тримаючи голову чоловіка у себе на колінах, і голосила:
– Борзо, борзо!.. Люди, людоньки, швидше женіть коней, моєму ладові кепсько!
Їй здавалося, що князя вже немає.
Але князь був ще в цьому світі – живим.
Ось тільки життя його після тих невдалих ловів круто зміниться.
Отямився він уже, коли валка в’їздила до міста, і довго не міг збагнути, де він і що з ним. А потім почав заспокоювати жону, яка все ще голосила. І журився, що з ловами так нічого й не вийшло.
– Дякуй богам, що живим залишився, – утішала його Ярославна. – Дурне ведмежатко такого переполоху наробило…
– І лови нам зірвало, – гнув своє князь. – А ви мене дарма повезли до граду. Полежав би в холодочку, отямився б… І можна було б вчиняти лови. Скільки збиралися і – марно. Тепер коли я ще виберуся до Десни…
Ярославна плакала і сміялась крізь сльози. Коли князеві розповіли, як княгиня відважно кинулась з рогатиною на ведмедицю, загороджуючи його, непорушного, собою, якою вона була рішучою і безстрашною в ту хвилину, то вражений князь широко відкритими очима дивився на жону – впізнавав її і не впізнавав. Так ось яка, виявляється, у нього Ярославна!..
З такою жити можна і жити.
Але жити йому залишалося вже всього нічого.
Рана на потилиці, щоправда, швидко затягнулася – тут князеві ще й поталанило, і він почувався загалом навіть добре.
Тілесно. Та й здоровий був нівроку, а ось духом знову занепав.
Цікавість до життя, здається, втратив. Як не сокорила біля нього Ярославна, як не щебетала ластівкою, як не побивалася, на душі в князя чим далі, тим ставало хмарніше. І чомусь наче безнадійно. Він лежав у спочивальні днями, дивлячись у стелю, і нічого йому не хотілося, і нічого його не хвилювало. А якщо й виходив у двір – власне, Ярославна його виводила, – то мовби нікого й не завбачав. І світу білого, у якому він все ще перебував.
Посміхався лише до жони, але посміхаючись, мовби і її теж не завбачав.
І догукатися до нього – він наче перебував в іншому світі, – було марно. Навіть їй.
І Ярославна знову затужила.
Тільки вже не на валу – в душі. Хоч зовні, щоби його не гнітити, намагалася бути веселою і навіть безтурботною.
У нього щось таке творилося в душі. Але тримав все в собі. Лише іноді скаржився, що «душа болить». Чого вона боліла – мовчав. Але душа в нього й справді боліла. І від того не міг собі знайти місця. Як наче б неприкаяний, князь-ізгой, яких на Русі завжди було чимало. Все було не до двору, все з рук валилося – душа боліла. А від болю в душі ні утіхи, ні ліків, нічого немає.