Часто сам з собою розмовляв.
Власне, лежав, дивився в стелю (що він там бачив?) і сам до себе іноді бурмотів.
– Тобі щось треба, ладо? – кидалась до нього Ярославна. – Тебе щось хвилює, мій єдиний? Тобі щось болить? Чим і як тобі допомогти?
Але він у такі хвилини внутрішніх роздумів і бесід з кимось невидимим, ніби й не помічав її поруч.
То йому здавалося, що на Русь зі Степу летить багатоголовий, з вогняними пащеками Змій Горинич – в парі з Тугарином та іншими зміями, а він не може Русь захистити, бо так і не став змієборцем, новітнім Кирилом Кожум’якою, як про те мріяв ще в своєму хлоп’яцтві.
«Як був хлопійком, так хлопійком і зостався, хоч і виріс. Хлопак та й годі! Якесь хлопченя. Так і хлоп’ячить досі – ех!..»
– Чому я не став змієборцем? Чому?
Питав невідомо-кого, на чекаючи ні від кого відповіді. Та її і в природі не існувало. Йому випаде стати на віки відомим, але тільки як героєм «Слова». А йому цього було замало. Він багнув більшого – стати не героєм «Слова», а героєм усієї Русі. Захисником її, таким, як Володимир Мономах. Не судилося.
А змії гориничі й тугарини з усім їхнім кодлом летіли на Русь і летіли, і він не міг захистити її, тож цим карався. Та ще чвари, у які він не раз встрявав, виступаючи проти своїх, гнітили його. Нащо він ходив проти своїх? Влади в Києві забаг? Солодкий той трунок – влада в Києві. П’єш її, хмілієш і ніколи не нап’єшся.
То нащо вона тепер йому, як вже пора зі світом білим прощатися? Забув… Людина голою приходить у цей світ, голою його і залишає, то нащо йому пишні великокняжі шати? А вони, князі нерозумні, все гризуться. За владу в Києві. Забувши, що життя одне і, на жаль, коротке. Швидко кінчається. Хоч владар ти у Києві, хоч смерд нікому невідомий. А вони… Брехнею, обіцянками і кровію ладні покрити рідну землю, аби лишень вокняжитись у Києві, потішити душечку свою…
Як пізно він це збагнув, коли вже й не виправити нічого. Але добре, що хоч наприкінці життя свого збагнув. Ще гірше, що не став змієборцем, не захистив Русі. Навпаки, шарпав її. І з половцями теж. Та зі своїми Ольговичами, яким наче наврочено – гризтися за владу в Києві. Наслано їм чи що? Чи зла недоля випала?…
Якось Ярославна низько схилилась над ним, маже дотикаючись губами його сухих спечених губ.
– Всі грішили, а мені тепер… розплачуватися? – шепотів він, невідомо кого запитуючи чи до когось скаржачись.
Передихнув. Вона сторожко прислухалась.
Знову невідомо до кого говорив він – чи комусь жалівся, чи в когось прохав захисту й порятунку.
– Всі ходили походами один проти одного, брат на брата… русич на русича. Міжусобиці творили… Половців на Русь водили, а я… Я тепер маю відповідати за гріхи мого роду? За діда, за батька, за дядька… Не хочу. Чому я? У мене своїх гріхів повно, чому за рід свій маю відповідати?
Ярославна злякано слухала його уривчастий шепіт і спершу не могла збагнути, про що він? Про які гріхи його роду, Ольговичів невгамовних? Лише дещо втямлювала. Багато горя завдали Ольговичі своєю, здавалось, вічною боротьбою за верховенство влади, за стольний Київ…
Сіяли міжусобиці, Русь щоліта пожинала кривавий урожай.
Це через віки вже в наші дні визнають: за гріхи предків часто розплачуюся їхні нащадки. Виходить, син за батька таки відповідає. Чорна руйнівна енергія предків може накопичуватися в їхніх потомках. Навіть через покоління й покоління. І син не тільки за батька відповідає, а й за діда, бабку. Іноді й за інших родичів, – якщо гріхи їхні були тяжкими. Про це, певно, непокоївся Ігор, коли скаржився невідомо кому:
– Всі грішили… Всі братню кров проливали… І дід мій, і батько, і дядько… А мені тепер розплачуватися? Хоча я й сам попогрішив. Коли б моїм синам не довелося за мої гріхи життям своїм розплачуватися…
Хто на смертнім одрі вимагав од нього, аби він за гріхи роду його розплачувався, Ярославна так і не збагнула. Але хтось же вимагав, коли він з кимось невидимим сперечався.
Все частіше й частіше снився йому синок Олег, якому на час походу було всього лише десять годочків. А з ним і юний князь Святослав Ольгович, князь рильський, онук Ігорів. Обидва князенки потрапили в полон до жорстоких половців і були разом з п’ятьма тисячами полонених русичів потоплені в озері.
Коли вони приходили в сон, князь схоплювався і, обхопивши голову руками, хитався в ліжку з боку на бік… І тихенько при цьому не то стогнав, не то вовком завивав. Крізь стиснені зуби… Ярославна теж, схопившись, до ранку утішала мужа, розуміючи, що все це дарма.
– Така у них доля…