Пригадую 1945 рік. Тільки-но відшуміла Друга світова війна, що забрала мільйони й мільйони. За її роки – 1941–1945 – в моє рідне полтавське село Заїченці (не таке вже й велике, радше, скромне) не повернулося з війни 120 моїх односельців. А замість них до села в супроводі криків і плачу прилетіло 120 похоронок.
І з’явилося в селі 120 вдів.
У них були діти – в якої одне дитятко, а в якої і двоє-троє. І вдови самотужки мали рятувати дітей своїх, в самотині й бідності повоєнній ставити їх на ноги.
Забрала війна і мого батька, старшого лейтенанта Луку Макаровича Чемериса.
Став і я сином удови. Як кажуть, не перший, але, на жаль, і не останній. І зростав я з семи років без батька. Навіть не знаючи, що це таке – рідний батько, хоч так хотілося, аби він був.
Рідко-рідко у кого в ті часи у селі був батько, і ми, вдовині діти, заздрили… Тим, у кого були батьки – хай і покалічені війною, але ж – батьки.
Я виріс, так і не спізнавши, що таке рідний батько – лише у сни він іноді до мене приходив, і я був радий тому. А мати… Мати, як би не старалася, але батька в сім’ї ніколи не могла замінити. І всі мої друзі, потім однокласники, теж були, як і я, – дітьми вдів.
І було в селі таких безбатченків, удовиних синів і дочок за двісті.
Тяжким було дитинство без батькових крил – та ще у бідному повоєнному селі, у колгоспі, де тільки працювали, майже нічого не отримуючи навзамін за свою тяжку підневільну працю.
Сто двадцять вдів (чоловіків, в основному дідів, у селі було мало, тож село трималося на жіночих плечах) – це здавалося аж занадто багато – як для одного села. Може, воно й так.
Але згодом, уже дорослим, я виявив, що моєму селу ще й «повезло» – всього лише 120 вдів!
Був у мене друг (лише на рік старший, він вже давно на тому світі), поет Олександр Зайвий. Для мене просто Сашко.
Родом він з села Могилів Царичанського району, Придніпров’я. Теж син удови. Село його Могилів старовинне і чимале. Але ж і похоронок туди прийшло!
В одній із своїх поем про подвиги земляків (Сашко був чудовим поетом! А втім, чому був, таким він і залишився) він написав, як на віки закарбував:
Це у його рідний Могилів за роки війни прийшло 700 похоронок!
І стало в селі Могилів – звичайне українське село – 700 вдів!
Подумати лише: 700 вдів!
В одному лише селі.
І більше як тисяча синів і дочок стали удовиними.
І треба було жити і рости.
І ми жили і росли, пам’ятаючи: не ми перші, не ми останні.
Як наші матері були не першими і не останнім вдовами. І не будуть, на жаль, останніми.
Вдів на Русі завжди вистачало.
Без удів Русь ніколи не була Руссю, адже без них вона і Руссю не могла б бути. Що тоді, що тепер.
Тепер настала і їй черга.
Вдів на Русі завжди було багато. І кожна вдова – як сова.
Самотина.
Навколо неї в теремі велелюддя, а вона без Ігоря почувалася, як на безлюдді.
– Тепер мені тільки й лишилося, що вдовіти…
Хто сказав?
Прислухалась…
Оглянулась вражено: хто це сказав, що вона має вдовіти?
Але поруч не було нікого. Невже це вона сказала? Чи доля її устами винесла їй присуд?
– Тепер мені нічого на лишилося, як вдовіти…
Хоча… Може, краще було б піти з Ігорем на той світ?
Бо тепер вона вдова. Як сова… Хоч і княгиня…
Не хотілося більше жити. Втративши коханого, втратила як наче б і саму себе. Та й для чого їй тепер самотній жити? Вона тут, а він – ТАМ. У потойбіччі. І разом їм уже ніколи не бути. Принаймні в цьому світі. То для чого ж їй жити в цьому світі? Хоча… Чому дивуватися? Не вона перша, не вона остання. Все ще думала: може, їй краще було б піти за мужем? Там вона буде щаслива з ладом своїм, а тут… Тут скнітиме в самотині – для чого? Для кого? Аби прожити кілька зайвих років? Але ж вона все одно рокована – як людина – на смерть, то яка різниця – тепер чи пізніше?
Після смерті мужа їй часто снився один і той же сон. Ледве склеплювала повіки й починала в пітьмі спочивальні поволі пірнати у щось чорне, невиразне й хистке, що звалося сном, як зненацька лунав свист.
Він був такий пронизливий, як зойк, що вона одразу ж і схоплювалася.
Хапалась руками за груди, де сполошеною птахою билося серце.
А свист все лунав – у вухах її, в душі її, у всьому єстві.
– Явдошко?! – кричала. – Ти чуєш? Овлур свистить.
До спочивальні, плутаючись в довгій сорочці, вбігала Явдошка. По смерті князя вона жила в княжому теремі, спала на рундуку біля спочивальні княгині. Так попрохала її Ярославна – боялася сама залишатися вночі.