І далі наспівувала водночас, мабуть, і сама собі – вона була самотньою і своєї сім’ї ніколи не мала.
Ярославна уві сні посміхалася – щаслива, щаслива! Певна була – Ігор її забере.
– Забере, забере, – підтверджувала і Явдошка. – Як відживеш своє, княгине, у світі цьому, так і забере тебе ладо. Де ти дінешся? Не ти перша, не ти остання. Всі там будемо – тіко в різне времня, визначене нам Господом. На тім світі й зустрінеш свого Ігоря, і вас вже тоді ніхто не розлучить. Така вже доля удови – лише на тім світі і чекає її стріча з коханим…
Але ні-ні та іноді на неї така туга находила, така печаль, що межувала з відчаєм, що навіть Явдошка не могла її розвіяти. І Ярославна не знала, де їй подітися і як далі жити. У який куток не гляне, все їй здавалося, що там Ігор стоїть. Живий, здоровий, молодий. І – такий рід-ний-рідний…
Задумавшись, зверталася до нього як до живого. Іноді кидалась до нього і застигала з розпростертими руками – в кутку нікого не було.
У неї й руки опускалися. Немає Ігоря в цьому світі, немає, ніц! В мармуровому саркофазі у храмі він покоїться. І не повернеться до неї ладо. З Половеччини він ще міг повернутися, але з того світу вороття немає.
Але так вона була певна день-другий, а тоді раптом починала метушитися. Наче шукала щось і не могла знайти. У відчаї піднімалася на міські вали – звідти ладо, як колись, виглядала.
Рано-вранці піднімалася на заборола, до болю в очах вдивлялася в далекий небокрай – звідти, на її думку, і мав повернутися Ігор.
Все було, як і тоді, коли вона виглядала коханого з Половеччини.
Як і перше, як і тоді, коли виглядала його з походу, знову на валу прохала вітра, Славутича-Дніпра, прохала сонце ясне…
– Поверніть мені ладо моє!
Іноді їй привиджувалося, як вдивлялася у далечінь: десь далеко-далеко, аж за Сеймом, за долиною з гаями та луками й озерами, бачила двох вершників, які вчвал мчали до Путивля.
– То вони! – кричала збуджено. – Овлур і князь повертаються!..
І ладна була полетіти їм навстріч птахою, чайкою-зигзицею.
Металася на валах.
– Ладо, ладо моє! Я тутечки… Я тебе чекаю. Повертайся, повертайся хутчій – нема мені життя без тебе!
Вірна Явдошка завжди була поруч.
Втішала:
– Живи і радуйся, княгине, що колись ти помреш.
– Чого ж тут радуватися, Явдошко?
– А того… Тільки тоді ти зустрінеш ладо своє – на світі тому. І більше ніколи не буде змії-розлуки між вами.
Ярославна звідтоді й радувалась. Що вона колись таки помре. І полетить її душа на той світ, до лада свого. І вже тоді вони будуть завжди-завжди разом… І будуть молодими, бо там і справді молодість ніхто не відбере, а старість туди ніхто не впустить…
Тієї ночі Ярославна проснулась раптово. Від якоїсь незвичайної тиші, що оповила княжий терем. Вона – тиша та, – як наче б кричала, волала…
Явдошка схопилася на своєму рундуку – від тиші, що аж у вухах дзвеніла, зайшла до спочивальні, оглянулась… Княгині там чомусь не було.
Але постіль була акуратно заслана.
Вже світало.
Ранок з трудом пробивався крізь слюдяне віконце терема. Відчувши щось неладне, Явдошка так і вискочила з терема, поспіхом перейшла майдан і скрипучими дерев’яними східцями піднялася на вал.
І побачила княгиню.
Вона непорушно стояла, наче статуя, вдивляючись в засеймову далину.
Та ось вона звела руки вгору і зробила крок…
«Господи, – прошепотіла Явдошка, – що вона надумала?»
Зойкнула. Кинулась до княгині, але спіткнулась. А коли випросталась, княгині на валу вже не було. А там, де вона мить тому стояла, жива й у плоті, здіймалася над валом якась птаха…