З-за далеких луків, з-за озер сходило сонце і озерця заблищали, а Сейм спалахнув живою водою.
Білий птах вже був далеко, здіймаючись над Сеймом все вище й вище, аж доки й не розтанув у високості…
– До Ігоря, до лада свого зигзицею полетіла, – тільки й прошепотіла Явдошка, дрібно-дрібно хрестячись.
І так воно, мабуть, і було.
– Полечу, – каже, – зигзицею,
Зигзиця і нині в небі, і політ її до річки Каяли, до річки Сюурлій, ніколи не урветься. А до того часу, як вона бронзовою рвійно застигне на Замковій Горі Путивля, залишалося ще більше восьми століть.
Кажуть, той, хто йде зі світу цього, із світу живих, залишається у ньому згадкою. Але залишається доти, доки живі його пам’ятатимуть по смерті. А щоб живі пам’ятали – довго-довго пам’ятали, – треба щось по смерті своїй залишити в цьому світі – починаючи з доброго імені. Творіння якесь.
І доти, доки пам’ятатимуть того, хто пішов в інший світ, йому там, у тому світі, буде добре і затишно.
Що він не дарма жив, лишив по собі добре ім’я і добре творіння. І може й не повертатися у цей світ. Де його так добре пам’ятають. А тільки почнуть у світі людей забувати – чи й забудуть, – треба йому сюди спішно повертатися. Щоб знову в цьому світі залишити про себе пам’ять – життям своїм добрим, ім’ям своїм добрим, творінням значним.
Безсмертну сутність людини називають душею, «божеською іскрою», «вищим» або «останнім Я». Вона невмируща і по кончині фізичного тіла перевтілюється знову і знову (в тіло дитини, що народжується, чи іншої якої живої істоти), щоби знову повернутися до життя на Землі і зробити те добре, чого людина не встигла звершити за першого тут перебування. Зробити те, за що її будуть ще і ще пам’ятати у світі живих.
Ярославна за час свого першого перебування на Землі плачем-тужінням, як та зигзиця, чайка-жалібниця, принесла стільки поезії для життя нашого і для душ наших, що переповнена незвичайною чарівливістю і сильним почуттям, стала символом вірних дружин, тож їй не скоро випаде потреба повертатися на Землю, аби вдруге нагадати про себе. Нащадки русів вже ніколи не забудуть її, ту, чиє ім’я таке хвилююче – Ярославну.
Як співається у пісні, все коли-небудь кінчається. Це так. Але кінчається, щоб ніколи не… скінчитися. Бо тільки забринить, залунає безсмертне: «Чи не добре б було, браття, складом бранних оповідань, як велось у давнину, розпочати пісню слави нам про сина Святослава, князя Ігоря війну? І почнеться хай наш спів не з Боянових задумів, а з повісток наших днів», так ясно стане: це ж і про неї, княгиню, в дівоцтві Єфросинію Осмомисл, в заміжжі і навічно – Ярославну.
По мові – післямова
Епілог-1
Кінець князівства Ігоря Святославича
Як відомо, вислів цей із «Слова о полку Ігоревім», що звідтоді став крилатим, означає сигнал до дії.
Гай-гай, скільки після того на Русі свистів Овлур, застерігаючи: тривога! Треба спішно рятувати рідний край!
Овлур свистів і свистів – у яке століття нашої історії не заглянь, і все марно. На його свист, що означав сполох, тривогу, на Русі не звертали уваги. Князі боролися за владу, йшли оружною силою один проти одного. Старшого на Русі вже мовби й не було, кожен з удільних князьків уявляв себе владарем.
Феодальну ієрархію удільних князів Київської Русі з X ст. очолювали великі київські князі з місцем перебування у Києві.
Кожен великий київський князь вважався старшим. До його реальних прав належали скликання княжих з’їздів, головне командування під час воєнних походів тощо. Однак удільні князі – «молодші» – не завжди його визнавали за старшого, здебільшого діяли на свій розсуд і в силу власних амбіцій, роздмухуючи міжусобиці, часто й влаштовували походи на Київ для захоплення київського столу. Влада В. кк., поступово, але неухильно звужувалась. Сепаратистські тенденції і дії князів наростали, кожен з них уявляв себе єдиним правителем Русі, і цим вони поступово, але вірно розвалювали єдину державу Київська Русь. З кінця XII ст. цим титулом почали користуватися владимиро-суздальські князі, а з кінця XIII–XIV ст. – галицько-волинські, тверські, рязанські та інші. Після утворення Російської централізованої держави (друга половина XV – поч. ХIIІ ст.) титул В.к. мали тільки московські князі. З 1547 року цей титул увійшов до царського, а з 1721 року – до імператорського титулів. У XIV–XVI ст. це був титул феодальних володарів Великого князівства Литовського, а згодом польських королів. (З 1797 до 1917 титул В.к. належав окремим членам російської імператорської родини).