Справді, дідько б вас забрав, степи, які ж ви хороші!..
Остаточно половці будуть розбиті ханом Батиєм у 1238 році. Південні на чолі з ханом Котяном відкочують до Угорщини, а згодом до Болгарії, де й зіллються з місцевим населенням і щезнуть, як на дні моря, серед тамтешніх народів.
Східна Половеччина увійде до складу татаро-монгольських військ і теж розчиниться серед чужих племен і зникне назавжди.
Ті ж половці, які перейдуть на службу до руських князів і отримають на Русі земельні наділи, теж з часом зіллються з місцевим населенням і зникнуть з арени історії.
«Селище ТОРЧИН (Волинська обл.) уперше згадується в Іпатіївському літописі 1230 р. як одне з могутніх укріплень Галицько-Волинського князівства. Як і кожне містофортеця тих часів, Торчин був оточений валами і ровом з водою. Назва міста походить від найменування одного з кочових племен, які в X–XII ст. були спільниками руських князів. Серед цих племен згадуються торки, каратулі, узи, ковуї, берендеї, косничі, турпії. Торки залишили на нашій карті чи не найбільше слідів: села Торське, Тор-чинове Городище (Харківщина); урочища Торч, Торчин, річка Торчанка, село Торчиця, річка Торчиця, село Тор-чівський Степок, річка Торча (Київщина); селище Торчин (Волинь); місто Торчин, місто Торків (Поділля); села Торки, Торчиновичі (Львівщина) та ін. Пояснюють таку велику кількість назв тим, що слово торки об’єднувало всі племена, які ми тут згадували (за іншими джерелами об’єднували усі племена ті, що звалися каратуль – «чорні клобуки»). Слово торки (в літописах тьрци) запозичене з тюркських мов, де turk означає «тюрок» (буквально «сила», «влада»). Плем’я торків – це тюркське плем’я, споріднене з печенігами та половцями. Є ще одна цікава деталь: тюркськими мовами торкин – це народ, до якого належить дружина вождя чи князя. Як відомо, руські князі часто одружувалися з дочками вождів кочівників, а ті приводили з собою родичів і поселялися на князівських землях. Так степовики міцно осідали на території Київської Русі. З XI ст. князі селили їх (не лише торків, а й печенігів) на Росі, поблизу Переяслава та в інших місцях, де наїзди половців були найчастішими. Поступово племена, які об’єднувалися назвою торки, зливалися з нашим людом; згадок про них у пізніших документах уже нема. Частково торків поглинули половці – найсильніша тюркська орда перед монголо-татарською навалою.
Цікава назва у селища КРАСНОТОРКА (Донецька обл.). Селище лежить на річці Казенний Торець (це притока Сіверського Дінця). Назва його складається з двох, здавалося б, непоєднуваних частин: красний – «революційний» і торка (від назви річки Торець). А тепер спробуйте уявити собі хана Кончака в будьонівці з червоною зіркою на ній (якщо ви бачили оперу чи фільм-оперу «Князь Ігор», то уява вам домалює все останнє). Перейменування старої Торки на Красноторку було не дуже вдалим.
Більше довіри викликають назви Куманівка, Куманівці, Куманова (села на Вінниччині та Хмельниччині), хоч і ці назви поселень могли бути утворені від прізвищ (тюркське слово кумани означає «народ», «люди»). – А.П. Коваль.
Коли якесь плем’я половецьке бувало переселялося на Русь жити і князям руським служити, то їхали валкою – попереду кінний загін озброєних вершників, потім торохтіли вози з домашнім скарбом, з жінками, дітьми, старими, а закінчувалася валка теж озброєним загоном. Щоб ніхто не напав – ні спереду, ні ззаду.
Але попереду, як рухалась така орда, один з вершників тримав тичку з опудалом, у якому можна було розпізнати дракона, семиголового змія, що був першопредком того плем’я.
– Половці!!. Половці йдуть!!! – лунало там і там, і часом здіймався ґвалт, адже такі вигуки смерди сприймали за тривожне застереження про напад кочовиків, що бувало в ті часи не так і рідко.
Дізнавшись, в чому річ (половці з дозволу київського князя переселяються зі Степу на Русь), вибігали на дорогу подивитися на чужинців, на «диких поган», які з часом мають стати на Русі «своїми поганими». Лякало смердів опудало крилатого змія з семи головами, що його несли попереду переселенці.
Скрушно зітхаючи, казали:
– На Русі й без них гадів завжди вистачає, а вони ще й своїх до нас везуть…
Більше половців на планеті Земля ніколи не буде. А з ними зникне і їхня мова – кипчацька або ще – куманська. Вона ж половецька, мова половців.