Выбрать главу
А тут іще й одвічні наші чвари —Відкинули на сотні літ назад.Хоча вже в цьому винні й не татари,Не варто вішать все на різних зайд.Не ладили ж ми зроду – брат із братом.Насамперед – вельможні і князі,І нашому радіючи розбрату,На Русь святую зарилися всі.І половці, й хозари, й печеніги,Бо іншого ж не знали ремесла.Криваві та спустошливі набігиПовторювались довго й без числа!
І хоч убий – вони все лізуть, лізуть,На добре ж діло – руки у лайні.В Європі скоро створять Монну Лізу,А ці чорти – лиш баби кам’яні.Але колись створили – то вже ладно,Не в кожного ж усе в руках горить.
Стоять тепер в степу ті чуперадла,Ото якби могли ще й говорить!Ото було б, якби ще й заіржали,Минуло ж вісім (чи не більш?) століть.Буяли війни, падали держави,А кожна з них і по сей день стоїть…
(Микола Тютюнник).

Та ще й сьогодні існують на Україні кілька сіл з назвою цього назавжди зниклого народу: Велике Половецьке, Мале Половецьке на Київщині, Половецьке на Житомирщині, Половці на Тернопільщині.

Та ще лишилося село на Полтавщині Полове, хоч із з близькою назвою – Полове, але ж його жителів і нині називають… половцями.

А колись і віки та віки тому ці степи повнились тупотом кінських табунів, над ними здіймалися нелічені дими кочових племен, скрипіли вози, колись тут рискали вовки, лисиці гавкали на черлені щити, та в піднебессі кружляли хижі птахи, і хмарами йшли незліченні орди половецьких ханів.

Багато віків пропливе, доки Половеччина нарешті стане Донеччиною, і донеччанин Володимир Сосюра напише, як на віки закарбує:

Донеччино моя, моя ти батьківщино,тобі любов моя і всі мої чуття.Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,щоб знов набратись сил для пісні і життя.

Його молодший побратим Станіслав Жуковський, до речі, лауреат премії імені Володимира Сосюри, про ті краї, про Донеччину і про всю Україну, напише на одному подихові:

Дихне, як ніжне речення,Зі сходу вітровій:Донеччино, Донеччино,Коханий краю мій.
Затуманію поглядом,Душею затремчу.І думкою, і спогадомДо тебе я лечу.
Рясним зелом заклечана,В байраках і гаях,Донеччино, Донеччино,Весніє на вустах.
В степу далеке маревоСпливає, наче сон.Небес блакитне маєвоІ сивий терикон.
Отут розправив плечі я.Як України син.Донеччино, Донеччино,Земний тобі уклін.

І залишиться на віки в Історії фраза про те, що земля, яка вільно розкинулась між Дніпром і Доном, від Сіверського Дінця і до Азовського моря, колись називалася Диким Полем…

Епілог-3

Спасибі тобі, Ярославно, за плач, що серця окриля

Минуть століття, і на південному краю горба, де колись був первісний Путивль, званий Городком, на честь 800-річчя «Слова о полку Ігоревім» у 1982 році буде встановлена монументальна бронзова скульптура Ярославни (скульптор В.М. Клоков, архітектор С.Н. Миргородський).

Звернена на схід, княгиня застигла в позі Оранти, з піднятими руками, як уособлення жіночності, любові, вірності і мужності – вона благословляє захисників міста в ту лиху годину, коли князь був у полоні в половців, а половці підійшли ордою під вали міста…

Оранта (від лат. orans – яка молиться) – один з основних типів зображення Богоматері, що представляє її з піднятими і розкинутими в сторони руками, розкритими долонями назовні, тобто в традиційному жесті заступницької молитви.

Подібна молитовна поза відома з біблійних часів. Перші зображення Богородиці Оранти (без Дитяти) зустрічаються вже в римських катакомбах.

В апсиді (у християнському храмі – вівтарний виступ) Софійського собору (XI ст.) знаходиться одне із найвідоміших зображень Богородиці Оранти – висота фігури 5 м 45 см, один з епітетів, що присвоюються такому зображенню – «Нерушима Стіна».