«Дивна земля, щедра земля, фантастична земля, – писатиме Павло Загребельний – все про неї, про Україну, минулу, сьогоднішню, вічну. – Найтовщі у світі чорноземи, найстрахітливіші металургійні комбінати, хімічні концерни, ракетні заводи, найбільші дубові й букові ліси. Найвродливіші жінки. Найвищі небеса. Найзеленіші трави. Найзагадковіші в слов’янськім світі й в усій ойкумені собори, святині, ікони, і могили, могили – зі скіфським золотом, з луками амазонок, з козацькими шаблями…»
Цю давню чи не старовинну пісню – все ж таки наш народ – оптиміст! – особливо люблять співати, чи й просто наспівувати під настрій, – у селі Комінтернівське, що на Одещині. У тім числі й Павло Миколайович Семенюк. У свої вісімдесят цей бадьорий, непосидючий, переповнений оптимізмом чоловік, якого язик не повертається назвати старим – хоч борода в нього довга і біла, патріарша. І сам він патріарх – у прямому значенні цього слова – родоначальник. Глава роду. Та ще якого! Павло Миколайович має 10 дітей і аж 146 онуків та правнуків!
СТО СОРОК ШІСТЬ! ОНУКІВ І ПРАВНУКІВ!
У роду Семенюків усі багатодітні, одних лише матерів-героїнь 13, а 30 мають право на це звання, тож молоді жінки цього роду часто котять поперед себе двомісні коляски з малюками.
– На здоров’я, – радіє глава роду. – «І сказав їм Бог, – цитує Священне писання: – «Плодіться і розмножуйтесь!» І ми виконуємо Божий заповіт.
Перелюбство у них – смертний гріх!
Заміж виходять у 16 років, і через рік вже з’являються діти.
Члени його роду – красного і прекрасного, – сім’я його велика займає в селі кілька вулиць. Вулиця за вулицею, а на них все живуть Семенюки – діти, онуки, правнуки Павла Миколайовича. Міцні заможні будинки, одноповерхові і двох чи й трьох поверхів. Гаражі. Багаті городи.
З пам’яттю в глави роду все гаразд, але, зустрівши хлопчика, неодмінно скаже:
– О, це теж мій онучок!
І звертається до малого:
– Як тебе звати, хлопчику?
А коли хто подивується, одказує:
– Онуків у мене 72. Їх я ще якось знаю. Старших по іменах, менших в обличчя. А правнуків вже давно перестав рахувати…
Один з правнуків став батьком, а Павло Семенович – прапрадідом. Так він зустрів своє вісімдесятиріччя. Найкращий подарунок главі роду!
Трапляються суботи чи неділі, коли в роду Семенюків справляють одразу по двоє весіль.
Глава роду щодня – незмінно, це у нього як ритуал! – обходить ті вулиці села, де живуть Семенюки, заходить до них у гості.
– Сьогодні зайду до внучки, 10-ї. Вона смачно готує, а я, грішний, люблю всмак поїсти.
Є в російського поета Некрасова поема «Мороз – Красный нос», а в ній такий рядок: «Мороз-воевода дозором обходит владенья свои…»
Павло Миколайович теж щоденно обходить володіння свої, роду свого, а обходячи, намугикує про себе (але неодмінно урочисто):
І це теж вона, Україна наша.
Світла-світла і красно-прекрасна, земля Руська! Як писав ще в давнину літописець про нашу, про Київську Русь, ту Русь, у якій наше коріння і звідки ми всі походимо – з родами нашими, теж красно-прекрасними…
Із добрими молодцями, славними чоловіками і красно-прекрасними жінками, серед яких стільки вірних Ярославн.
Хіба б було життя наше, наш рід красний і прекрасний, таким, яким він є, якби не було її у нашій Русі – Ярославни.
Вона є, і тому ми теж є.
Її образ ось уже яке століття займає чільне місце в мистецтві, науці. Десятки істориків, вчених-славістів писали і пишуть дослідження про «Слово о полку Ігоревім». Свого часу в Москві відбувся IV Міжнародний з’їзд славістів по вивченню пам’ятки давньоруської літератури, там же працює постійна Комісія по вивченню та дослідженню «Слова». А численні переклади на мови світу «Слова о полку Ігоревім» – їх десятки й десятки.