Виходив збірник «Слово о полку Ігоревім» в художніх перекладах і в Україні. За час, що минув звідтоді, як «Слово» вперше повернулося до нас із забуття, виникли численні переклади і переспіви – повністю й частково – як самого «Слова», так і Плачу Ярославни – українською і російською мовами, образ Ярославни оспіваний в багатьох віршах і поемах, у живописних полотнах, ілюстраціях, малюнках, гравюрах, панно, розписах по фарфору, екслібрисах, в рапсодіях, у балеті її імені… В музиці вона теж займає належне їй місце.
Лише в Україні писали про Ярославну Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, М. Максимович, С. Руданський, Є. Гребінка, Ю. Федькович, І. Франко, П. Мирний, М. Чернявський, В. Щурат, В. Свідзінський, П. Тичина, Л. Махновець, М. Рильський, Н. Забіла, Л. Первомайський, О. Коваленко. В. Васьків (Лисенко написав музику до «Плачу Ярославни»), Платон Воронько – і це ще далеко не всі.
Поему «Ярославна» Платон Воронько написав у 1944 – 45 роках, потім неодноразово повертався до неї, допрацьовував, вона друкувалася в багатьох його збірниках. Ярославна для поета – у всі часи жінка, яка виряджає на війну коханого: «Сказала: «Іди, коли йти! Іди, не зважай на прикмети, їх безліч на ратнім шляху!» Ці слова Ярославни повторює – тільки в інших умовах, – подруга ліричного героя поеми. Вона чекає його, як Ярославна чекала Ігоря: «Ти ждеш із Карпатського рейду мене в бойовім убранні. Ось-ось перебродом перейде і зрине з пітьми на коні». Для автора Ярославна завжди його сучасниця: «Я чую твій плач, Ярославно, він повінню криє поля», він допомагає «нашій когорті хоробрій пробитися в Чорні бори». Автор ніде не переповідає «Слова», але образи його використовує постійно – Путивльська земля і отчий Путивль, невідома річка Каяла, шлях Ігоря і його сяючий шолом, кургани, птиця-зигзиця… Як плач Ярославни допоміг Ігорю втекти з полону, так і плач коханої допоміг ліричному герою поеми повернутися з перемогою.
Це про наших славних предків-русичів, слов’ян писав візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський, що вони, слов’яни, «здавна живуть в народоправстві, і тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною».
Цього й побажаємо – і самим собі, і своїм нащадкам: щоби щастя й нещастя у нас завжди були спільними.
А тому все так же, все так же:
«Віку її ми не знаємо…»
Ще й сьогодні так пишуть.
А для чого його знати, як вона – безсмертна.
А безсмертним вік ні до чого. Так, суєта суєт.
І досі, здається, чути, як скриплять вози – так, так, того, «медового» поїзда, який колись рухався з Галича до Новгорода-Сіверського.
– Паночки, хто се їде?
– Дочку князя Ярослава заміж веземо.
– Дай, Боже, їй щастя.
Та ще десь здалеку-здалеку, як з інших країв, з інших віків, що вже давно відклекотіли, як вітер з-за Сейму десь із Сіверщини війне, то раптом вчується:
І десь хтось вже ніби й ближче підхопить:
Чи була вона щаслива за Ігорем Святославичем, про якого ніжно казала: