А все тому, що не мав свого столу. Бодай маленького, удільного. (Князів на Русі завжди було на кілька порядків більше, як столів).
Простих смертних завжди саджали (і саджають, і саджатимуть) за стіл. (Правда, існувало ще прислів’я: лягти на стіл, себто померти). І тільки князі на Русі сідали на стіл. Себто на престол. Сів на стіл, – казали про такого щасливця, значить, отримав князівську владу, адже княжий престол на Русі звався столом, і неодмінно з епітетом золотий. (А втім, влада завжди золота. Особливо верховна. Особливо для тих, хто до неї рветься). Недарма ж у «Слові» про Ярослава Осмомисла сказано, що він «високо угорі», мовляв, «сидить на своєму золотокованім столі». Автор поеми з пошанівком звертається до Ярослава Осмомисла: «Ти стріляєш із отчого золотого столу».
Ігор Святославич довго чекав свого столу і навіть ні-ні та й впадав у відчай: раптом посивіє в тому чеканні?!
І протягом 1170-х років залишався в підвішеному стані – безземельним князем, або князем без столу, якого тримав при собі й годував старший брат Олег – спасибі йому й за таку милість. Та за хліб-сіль. Але гірким був для Ігоря той братів хліб, адже перебував він тоді у становищі князя-ізгоя. (Ізгоєм у Київській Русі називалася людина, яка вийшла зі свого колишнього суспільного стану у зв’язку з викупом із холопства, розоренням, втратою свого місця в житті й суспільстві тощо).
Всі дивилися на ізгоя, бодай він був і князем – без поваги. Князь-нахлібник у рідного брата. Власне, княжич. Це і дратувало, і пекло Ігоря. Про свій стіл він тоді думав і вдень, і вночі – як то дістати б своє князівство, але… Але мрії все не збувалися й не збувалися, а силою стіл у брата не захопиш. По-перше, достатньої сили він тоді не мав, по-друге, Ольговичі цього не дозволять вчинити. І раптом – удача! Негадано помер старший брат Олег, у якого він жив чи не на пташиних правах. Не було б щастя, так нещастя – правда, не його, а Олегове, – допомогло. Нарешті з’явився вільний стіл в Ольговичів. Своєчасно, дуже своєчасно помер братан.
Глава Ольговичів Святослав Всеволодович чернігівський і посадив Ігоря на стіл, що звільнився. Так, завдяки смерті брата, Ігор вокняжився.
«Ніхто так не радується смерті брата, яко Ігор, який, завдячуючи бабі з косою, посів княжий стіл», – казали сіверяни, і це, звичайно ж, було так. Хоч Ігор старанно приховував свою радість з приводу смерті брата і усіляко намагався вдавати, що він дуже – зело – сумує за передчасно померлим братаном.
Сіверська земля була однією з двох складових частин великого Чернігівського князівства (друга – сама Чернігівщина). Крім Новгород-Сіверського, там було ще значне місто Путивль, а також Трубчевськ, Курськ, Рильськ. Князівство хоч і удільне, й на пограниччі Русі, але не бідне. Ігор міг нарешті самому собі казати: повезло! Нарешті повезло! Новгород-сіверський князь – це вже було щось. Це вже була влада. Був свій стіл, що його нарешті таки дочекався Ігор Святославич і міг тепер покнязювати всмак.
Ось звідтоді він і стане активним членом свого клану і підніметься ближче до перших ролей серед войовничих і завжди буйних Ольговичів, які тільки те й робили, що ворогували з нащадками Мономаха за київський стіл. (Боротьба між Ольговичами і Мономаховичами триватиме з поперемінним успіхом чи не до самої загибелі Київської Русі під ударами татаро-монголів).
Тоді Ігор, ставши нарешті князем повноправним і чогось вартим бодай серед родаків своїх, Ольговичів (тепер вони мають з ним рахуватися), буде певний: Новгород-Сіверський – це лише початок. Перша сходинка. Перший стрибок пардуса (леопарда) до вершин влади. Правда, за Новгород-Сіверським на шляху до Києва має бути Чернігів – найзнаменитіша вотчина Ольговичів, а вже потім і стольний град Кия.