Чернігівщина, а з нею і Новгород-Сіверщина, як і Київщина та Переяславщина, були на східному порубіжжі Русі, найближче за всіх до ворожого Степу, тож вони найбільше й потерпали од того Степу, званого русичами ще Полем. Не минало весни, літа, осені, – навіть зими! – коли б печеніги, а пізніше половці, не пустошили прикордоння Русі. Крім великих походів, що їх затівали половецькі хани зі своїми ордами, розбійничали і невеликі загони племінних ханенків та родових солтанів, які раз по раз «бігали на Русь» захопити добра та людей у ясир.
Набігло одне таке збіговисько якогось ханенка на Чернігівщину і тієї весни, як саме, проминувши Чернігів, весільний поїзд Єфросинії Галицької рухався до Новгород-Сіверського, в краях пустельних, де тільки людоловам і ховатися.
Того дня ніщо, здавалося б, не віщувало лиха-біди. День видався тихим та сонячним («Ліпота», – казали русичі), весільний поїзд котився собі та й котився, обабіч скакали кінні ратники, як раптом…
Раптом із переліска з густим підліском, де можна ховатися навіть вершникам, мимо якого саме проїздив поїзд, снігом на голову теплої днини вихопилось якесь воїнство… З гиком-свистом, щось вигукуючи на незрозумілій русичам мові, чужинські вершники понеслися на поїзд, розмахуючи шаблями та зливами пускаючи стріли…
Заіржали коні, залементували люди…
– Половці!!. Половці!!! Орда напала – спасайтесь, люди хрещені й молитовні, – звірі хижі та люті на нас напали!
Та швидко виявиться, що – в страху очі великі, – то була, слава Богу, не орда, а всього лише зграя кочівників, які нишпорили по Чернігівщині в пошуках, чим би поживитися…
А тут весільний поїзд князівни… Ала-ла-ла! Вперед, ковуї, вперед, повернемось додому з добром!
Зопалу не роздивившись, що і як, половці ґвалтом-тлумом понеслися на, здавалося, беззахисну валку возів. І швидко збагнули: вискочили вони, як на Русі кажуть, – наче Пилип з конопель, і напоролися на списи та мечі комонників.
Половці завжди встрявали у ті чи ті сутички (як і нападали на супротивника теж) лише за однієї умови: якщо їх було більше. Значно більше. Тоді вони виявляли чудеса героїзму, і спину їм тоді не було. Ала-ла, ковуї, ала-ла!!. Але як тільки вони завбачили, що їх менше, запал їхній де й дівався, і вони миттєво визнали за краще хутчій ретируватися од гріха подалі. І втікали так швидко на своїх маленьких, але прудких конячинах, так борзо, що годі було їх і догнати.
Так сталося й того разу.
Поїзд охороняла сотня вершників князя Ярослава та дві сотні комонників, так своєчасно надісланих князем Ігорем навстріч поїзду молодої.
Половецький загін нараховував десь близько півтораста вершників – наполовину менше. Як тільки половці це втямили, то навіть не доскакавши й до поїзду (близько лікоть, а не вкусиш), круто повернули коненят своїх назад і кинулись навтьоки, врозсип.
Дві сотні княжих вершників, оголивши мечі, а хто – виставивши списи, ринулись за ними з улюлюканням – як за зайцями на ловах. (Третя сотня вершників тим часом на всяк випадок залишалася біля возів).
Наздогнали не всіх – найпрудкіші встигли втекти, але тих, кого настигли, або порубали, або захопили в полон.
Все лучилося уборзі. Заарканених нападників, з яких де й поділася їхня войовничість (одне – нападати на беззахисні села, інше – на добре озброєну і навчену дружину), пригнали до поїзда. Єфросинія, відкривши дверці карети, роздивлялася вже не страшних кочовиків – маленькі, миршаві, волосся, як полова, хто у шкірянці чи в якомусь дранті, а хто у вивернутому вовною назовні кожусі, надягненому на голе тіло. У кого на голові шапка, а в кого голова пов’язана шматками чогось брудного…
– Приймай, ясновельможна княгине, це добро до свого посагу, – блискаючи очима й зубами, розпалений од швидкого бою, вигукував тисяцький, показуючи Єфросинії на полон. (Колись на Русі за молодою, якщо вона була із можного та знатного роду, давали й рабів).
Половці тислися в купку, вовкувато озиралися…
Всі в поїзді радувалися, що так воно скінчилося, вітали ратників з побідою, веселилися. Тільки Єфросинії стало сумно. Правда, не так сум, як неспокій раптом охопив душу – наче у неї тоді вперше відкрилися очі на те, чого вона раніше не знала. Чи не надавала йому ваги.
Виросла вона у Галицькому князівстві, що було близько до Європи і далеко від кочівницького Степу. Половецького лиха галичани не знали (князь Ярослав, правда, до спільних походів руських князів у Поле іноді долучав і своїх вершників) – половці до них не могли дотягнутися, тож життя в Галичині було спокійнішим, як на землях південної Русі, що межувала з кочівниками.
Чути про якісь там напади степовиків галичани чули, але цього лиха ніколи не знали. А тому й нападами кочівників не переймалися. І ось Єфросинія їде до тієї Русі, яку щороку шарпають хижі орди, їде в осередок до незнаного їй лиха. У саму його пащеку. Щоб віднині жити у краї, де на тебе постійно чигає небезпека, де села і ниви чи не щоліта спустошують, а люд, який не встигне сховатися в лісах, женуть у неволю. Що її чекає? Життя за мурами граду – як у порубі? В льосі? І той град раз по раз оточуватимуть своїми ордами чужинські хани? Від таких думок ставало й зовсім зле на душі. Саме тоді галичанка вперше збагнула, куди ж вона, у яке пекло їде із затишного свого і благополучного Галича…