Выбрать главу

– Не буду за кожним бігати.

– От-от, а їм це швидко набридне. Повинність така.

– Набридне, – охоче погодився Господь на тій таємній вечері (розмова сія відбувалася одного вечора за спільною вечерею). – Але я наділю їх чимось таким… таким… Що їм постійно буде хотітись цього діла.

– Розмножуватися?

– Так, розмножуватися.

– І чим же ти їх, Господи, наділиш? – недовірливо спитали учасники тієї вечері.

Господь витримав чималу паузу, інтригуючи своїх співтрапезників і, зробивши відповідний ефект та заінтригувавши всіх, врочисто вигукнув:

– Любов’ю! Я наділю їх – любов’ю! І хай спробують тоді втриматися, щоб… хе-хе, не займатися сим ділом. І розмноженням теж.

Пауза. Потім хтось обережно:

– Себто… сексом?

– І сексом теж, хоч я й не люблю цього слова. Але – діватися нікуди. Наділю їх і сексом. А любов’ю в першу чергу. До жінки – теж у першу чергу. До дітей. А це – сім’я. Потім піде любов до свого народу, землі своєї і так далі. А пізнаючи любов – чи, як ви кажете, секс, – рід людський буде й буде займатися розмноженням – хоче він того чи не хоче. Тобто займатиметься нею – ЛЮБОВ’Ю. І відпаде потреба нагадувати про це кожному. Двигуном життя людського, усіх Адамових нащадків буде вона, любов. Вічним двигуном. Та любов, яку вчені пізніше так тлумачитимуть (Господь ще й тому наймогутніший, що знає наперед, що буде… наперед) – «Любов – почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі; кохання». Просто і ясно. А ще Адамові нащадки створять слова… Та які ж слова, – мрійливо протягнув Господь. – Ось послухайте: любо, люба, любенько, любесенько, любий, любимий, любимо, любимочка, любити, любитися, любісінький, любість, любка, люблений, люблю, любов, любовний, і – любовник, чого вже тут, любаска, любонька, любота, любощі, любчик… І це далеко не повний перелік таких слів.

Архангели сиділи вражені й занімілі…

– А ще ж, – вів далі мову Господь, – кохання, закохання, коханець, коханий, коханка – чого там! – коханнячко, коханочка, кохати, кохатися і т. д., і т. п. в цьому ж роді й дусі. І, смію вас запевнити, мої ангели і архангели, діло, як кажуть, піде. Буде любов, а з нею буде і рід людський. А більше людям, окрім як любові, нічого й не треба. Решту вони самі придумають. Як буде в них любов-кохання. А я подарую їм мисль, що любов – це всеперемагаюче кохання, – підсумував Господь.

Не знаю, чи дослівно саме так було сказано на таємній раді, чи якось по-іншому, але суть, смію вас запевнити, саме така. Бо як же інакше? Ви знаєте, як? А я не знаю. І цього ніхто не знає. Але точно знаю: є любов, є і буде рід людський. На планеті, що називається Земля. Бо тільки на любові все до нас трималося, на любові тримаємось і ми, на любові будуть триматися і після нас – вічно. Покіль існуватиме рід людський на планеті, званій Земля. А він існуватиме вічно. Як вічно існуватиме любов на планеті, званій Земля.

На любові, на коханні. Так, так, на отому, як пишуть словники, почутті глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, на коханні… У вузькому і в широкому смислах.

У вас є інша мотивація?

Гай-гай!..

Навіть у Господа іншої не було – чи Він не схотів інші навіть із загашників діставати, – а тому подарував роду людському любов.

Тож, як заповідав Він: плодімося і розмножуймося!

А що може бути прекраснішим, коли до цього діла додається любов. Ну… секс, коли хочете. Але це теж любов.

Отож і живімо. З ЛЮБОВ’Ю.

– Але ж і гуляка! Тесть мій, – хитав головою Ігор. – Оце догулявся. Оце дострибався у гречку! Коханку живцем спопелили!

Наче аж заздрив тестеві, що в того така любов. ТАКА!.. Палка і гучна! Все князівство нею збурив. Справді, ЗАКОХАВСЯ. Буде що на старості згадувати. А людина ж бо раз на світі живе. Має все відчути. А справжнє закохання й поготів. А тут… Почув, посватався, побрався… Тихо-мирно, ніяких тобі пристрастей, шалу – що ж про таку любов згадувати на старості? Ні, везе ж деяким князям – і в княжінні, і в любові… Хоч ті думки свої старанно приховував від Єфросинії. Так, на всяк випадок. А то ще спалахне… А в спокої жити краще – цур їй пек, тій любові, що князя Ярослава ледве зі світу не зжила. Та ще й невідомо, чим воно скінчиться…

Повсталі галичани, розказував далі вісник, схопили й спільного сина князя Ярослава та спаленої Настаски Олега – а він при чім? – й відправили у заслання. Загроза нависла й над князем – життя його тоді трималося на волосині, некерована юрба могла вчинити з ним що завгодно. Але обмежились – бояри захистили, – тим, що зобов’язали князя негайно помиритися з жоною та сином. Князь змушений був дати повсталим таку клятву і цим зберіг собі життя. Послали гінців у Польщу до княгині.