Ігор намагався – аби втриматися на столі, – дбати про дружину.
Для нього прикладом був Володимир Святославич, дружинний князь. Розповідали, як він беріг і плекав дружину. Якось дружинники почали було нарікати на князя, кажучи: «Горе головам нашим: дав він нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними». (З розповіді Нестора). Почувши про це, Володимир звелів викувати срібні ложки, сказавши так: «Сріблом і золотом не знайду собі дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як мій дід та батько мій з дружиною дошукались золота і срібла».
Ігор, хоч і мав при собі радників-бояр, все ж таки радився і з дружиною, і дружина його за це шанувала і готова була за нього йти у будь-який бій.
Першу зупинку на путі в далеку Половеччину новгород-сіверський князь зробив у Путивлі, другому за величиною місті свого уділу. Затримуватися там довго не збирався – день-два. Тільки для того, аби остаточно зібрати дружину. В Ігоря Святославича в Новгород– Сіверському було обмаль війська. Дружина його і трьох сотень комонників не нараховувала (піше військо, нашвидкуруч набране і майже не навчене, до уваги не бралося).
Йти з такими силами на Половеччину було б не просто ризиковано, а рівнозначно самовбивству. У степах біля Дону десятки ханів, і кожен з них може легко і швидко виставити орду. Звертатися ж за допомогою до київського князя Святослава, що був старшим на Русі, Ігор не зважувався. По-перше, Святослав не лише не схвалить його походу, а й просто заборонить його, як авантюрний (руські князі в Поле завжди ходили лише спільно, збираючи для цього значні сили), а по-друге, якщо раптом і схвалить, що малоймовірно, то вся слава потім перейде до нього, як до старшого, а славою Ігор Святославич не бажав ні з ким ділитися. Тоді навіть втрачався смисл самого походу в Куманію. Новгород-сіверський князь хотів, щоби вся слава дісталася лише йому як покорителю Степу.
В Путивлі до нього мав приєднатися син Володимир, князь путивльський, брат Всеволод, князь курський і трубчевський. Той, про якого пізніше з таким захопленням писатиме «Слово»:
(З невідомих причин буй-тур Всеволод Святославич із своїми «сірими вовками» не з’явиться в Путивлі – брати зустрінуться вже в Половеччині, куди кожен з них прийде своєю осібною дорогою).
В Путивлі до Ігоря також мав пристати (попередню згоду він дав) Святослав Олегович з Рильська, а також загін ковуїв, що його вислав на поміч Ігорю чернігівський князь Ярослав Всеволодович. Правда, й цих сил було явно недосить, щоб не сказати замало. Половці можуть швидко зібратись (а втім, що їм збиратися, коли вони завжди готові до бою) і виставити в кілька разів більше військо, і це ні-ні та й непокоїло Ігоря. Але виду князь не подавав, вдаючи, що все так і має бути. А тим часом покладався на несподіваність своєї з’яви біля Дону і, звичайно ж, на везіння. Досі йому везло, повезе й цього разу. Верх беруть не так числом, як умінням та відвагою.
І хоч війська в Ігоря, як уже мовилося, було не так і багато, але невеликий Путивль, як він з’явився, враз переповнився ратним людом – труби трубили і сурми сурмили, і стяги маяли, і дзенькіт зброї лунав, і тупіт баских коней не втихав…
Коні іржали і хвицяли.
На вулицях – надвечір’я надходило прохолодне, – палали багаття, біля яких кучкувалися ратники, вкладаючись спати просто на землі під відкритим небом, густо всіяним яскравими волохатими зорями.