Попереду – степи нехожені, а там, за верхів’ям Дінця, й Половеччина. Що ж, ще прадіди в таких випадках казали: або на коні, або під конем, або зі щитом, або на щиті… Третього не дано.
Сон утікав од князя, але князь старанно вдавав, що спить.
Княгиня лежала біля нього, скругившись калачиком, і теж не спала, хоч і вдавала, що спить спокійно і мирно. Дихала, як і чоловік, рівномірно, але сторожко, не ворушилась. Здавалась, заклякла, а в самої серце билося часто й сполошено, вона ніяк не могла його вгамувати. Серце її німо питало: ой, що ж буде, як завтра князь у похід піде? Зостанеться вона одна-однісінька в Путивлі, місті їй чужому, у якому вона, хоч і має тут свій терем, так і не нагріла місця…
Йому, як поїде, буде день як день – може, навіть, ще й короткий, а їй що день – то вік. І минатиме він у чеканні. І буде багато-багато таких днів, кожний з яких стане віком. І як їх пережити, і як дочекатися милого з походу від Дону великого?…
– А може, ти… не поїдеш? – раптом незчувшись, як і запитала княгиня, запитала, знаючи, що він не спить.
– А натомість сидітиму біля тебе? – він рвучко схопився і сів біля неї, біліючи в пітьмі сорочкою.
– А хіба біля мене погано сидіти? – вона теж звелася і сіла, натягнувши на ноги довгу сорочку та обхопивши коліна руками.
– Ні, ліпота. Але ж я князь, воїн, і мене чекає похід. А біля бабських спідниць сидять слабаки. Та і як мені не їхати у похід, як половці вже мене… чекають.
– Ігоре, ладо мій… Уратних справах я не знаюся, зате… Мала в тебе дружина, щоби проти половців біля Дону великого виступити. Кажуть, кожен половець на коні зростає і на коні живе…
– І ти туди ж… – почав він дратуватися. – Вовка боятися – у ліс не ходити. Та й потім… Мало, кажеш, у мене воїв? Далебі й так. Але… Великою силою малу побити й дурень зуміє. А ти спробуй велику силу меншою побити! Тут слава буде солодшою.
Помовчавши, раптом пригорнув її до себе.
– Не печалься, єси, Фросинко моя, – ніжно озвався. – Я не забарюся біля Дону великого. Знаючи, що вдома ти мене чекаєш, жіночко моя люба. Поколошкаю половців, полону наберу і – додому. Ну, ще з Кончаком поспілкуюся…
– Ой, коби ж то так…
– Так, так і буде. Дружина вже зібралася, завтра й виступаємо.
– Але ж Всеволод з Курська ще не підійшов.
– Він піде до Дону своєю дорогою – біля Дінця зустрінемось. Аби встигнути на домовлену зустріч, завтра рано-вранці і маю виступати. А ти, моя княгине, залишишся в Путивлі за старшу. Від мого імені будеш правити. Загін воїв я тобі лишу. Так, на всяк випадок – щоби мала оружну силу. І чекатимеш мене з походу.
– Чекатиму, любий мій соколе, ладо моє…
– І ти моє ладо.
– Чекатиму тебе, з високих валів Путивля виглядатиму, як сонечко ясне. Без тебе мені не життя буде.
– І я не знаю, як би й жив без тебе. З чого Господь почав, коли Адама створив?
Вона закліпала, пригадуючи.
– З Єви, – посміхавсь він, у пітьмі біліючи сорочкою. – Тут і думати не треба. Господь Адамові одразу ж створив Єву – бо яке в чоловіка життя без коханої? Звідтоді кожен Адам тільки визріє та змужніє, так і шукає собі Єву. І я шукав. І тебе знайшов. І ти будеш зі мною в поході. В серці моєму, в мислях моїх, ладо моє, люба моя Єфросинія Ярославна… А в похід я маю йти. Це – як доля моя. Як Божий перст, і він вказує мені: йди, Ігоре, йди. Завтра ж і піду… Ні, вже сьогодні. Засвіт з Путивля вирушимо до Дону великого, у степи половецькі безмежні… Пора, пора…
– Але ж ще тільки треті півні проспівали в Путивлі.
– З третіми півнями й почнемо збиратися. Коли соловейки заспівають і зозулі закують, маємо бути вже далеко-далеко…
І раптом князь відкинувся на спину, взяв її руку, приклав собі до грудей і заснув. Очевидно, на мить. Але заснув миттєво, як провалився в сон. Дихав рівно, спокійно і легко. Долонею вона відчувала тепло його грудей, серденько її нарешті почало вгамовуватись, і їй теж стало легко і спокійно…
В пітьмі спочивальні біліла його сорочка і постіль, і їхня білизна почала поволі наповнювати спочивальню. І їй здалося, що бачить вона дідуся з білою бородою в білому вбранні… І вона одразу ж збагнула, що то – Білобог. Добрий, добрий Білий бог, який приносить людям білий день після чорної ночі бога Чорнобога.
Згадала, як ще маленькою її вранці будила нянька, ласкаво кажучи:
– Вставай, моє ластів’ятко, вставай. Вже Білий бог приніс нам білий день…