– Білий боже, Білий боже, – шепотіла вона, схилившись над мужем. – Пошли моєму ладові день білий… Багато-багато білих-білих днів…
Князь схопився так само раптово, як і заснув.
І був він свіжий і бадьорий, наче перед цим спав усю ніч.
– Все! Вже світає і мені пора до війська мого… Чуєш, вже сурми заграли в Путивлі!.. Пора, пора ладнатися в похід! Колись малим, – Ярославна посміхнулась, бо не могла собі уявити Ігоря малим хлопцем. На її думку, він завжди був таким, як нині – високим, тонким станом, з русявою борідкою і синіми очима. – Коли я був малим, – повторив він, – і слухав передання про те, як Кирило Кожум’яка колись у Києві Змія Горинича переміг, то в захопленні аж верещав… І звідтоді вірив, і вірю й досі…
– У що? Чи в кого?
– У себе. Вірив, що як виросту, то неодмінно стану таким богатирем, як Кирило Кожум’яка! І буду на герці зміїв гориничів побивати. Клятву таку сам собі ще малим давав. І ось я виріс. Не знаю, чи богатирем став, але князем я уже є. Пора мені клятву свою дитячу виконати – йти у Половеччину і там бити зміїв, аби вони більше ніколи не прилітали на Русь.
– Ти… певен?
Він запитливо глянув на неї.
– Що настане така пора, коли на Русь нашу не будуть змії прилітати?
– Певен і вірю! Хоч колись, а сіє настане! Але тільки тоді настане, коли ми сьогодні не будемо сидіти склавши руки та озиратися: ой, а чи не летить до нас бува крилата звірюка?… Бо як не ми, то хто ж тоді зміям крила обламає?
Ярославна вражено дивилась на ладо своє. Таким вона мужа свого ще не бачила. І такий її захоплював.
– Мій любий, кожум’яко-змієборцю – дай Боже! В добрий час, єси!
Тоді вона й подумати не могла, що її побажання не збудуться, що вирушить він у Половеччину, мабуть, в недобрий час. Не стане Ігор змієборцем, сам у їхніх пазурах опиниться.
Тільки-но почали над Путивлем, над Сіверською землею, над усією Руссю гаснути зоряниці, як Ігор вже був серед дружинників і востаннє перевіряв своє військо. Носився, як заведений, і скрізь устигав, вишикуючи воїв. На ранньому світанку ратники почали залишати місто.
Попереду їхав князь на баскому коні – Ярославна вела чоловікового коня за повід до брами.
Бемкали дзвони, сурмили сурми похід, колихалися стяги, і в ранковім світанні полум’ям горіли черлені щити русичів.
Прощалися за брамою.
Коли Ігор нахилився до неї з коня і притулився на мить своїм лицем до її лиця, вона тицьнула йому в руку якийсь корінчик.
– Сховай, – шепнула. – Це – розрив-трава. Коли тобі буде скрутно, розрив-трава розірве всі запони, всі пута і звільнить тебе… Тільки вір їй. І мені теж. Я буду молитися і прохати сили небесні, аби ти повернувся додому живим і здоровим. І хай на Дону великому береже тебе Дана, богиня вод, а Білий бог посилатиме тобі лише білі дні…
Якийсь час Ярославна ще бігла поруч з його конем, а тоді відстала й застигла, як заклякла, притримуючи руками серце в грудях, що зайшлося як несамовите… А мимо неї їхали комонники, йшли піші дружинники, і ті, і ті несли великі черлені щити, і від них у вічу княгині наче полум’я спалахувало…
Маяли стяги, теж черлені, сурми сурмили, іржали коні…
Все місто висипало на вали, махали руками й хустками воїнам, більшість яких вже ніколи не повернеться до рідних домівок…
Така вже, мабуть, доля випала Русі-Україні, аби русичі-українці, віками виряджаючи дітей своїх на війну, потім журно співали:
Єфросинія теж піднялася на вали скрипучими дерев’яними східцями і звідти, від самих заборол, вдивлялася в далину до болю в очах, до сліз, що затуманювали їй погляд, а далина вже проковтнула військо, і над нею пливли білі хмарки, було тихо й благословенно у світі білому…
«Слово о полку Ігоревім»:
Того погожого квітневого дня, коли так лагідно сяяло сонце і з небес блакитних лилося весняне літепло, дорогою, що вела від Путивля на південь, поскрипуючи – були вповні навантажені, – рухалася чимала валка возів.
А попереду возів, звиваючись великим полозом, йшла, чалапаючи личаками, піша рать «чорних» (себто простих) людей – щось на зразок мобілізованого князем народного ополчення.
На лівій руці кожного піхотинця (пішця) – довгастий, традиційно червоний щит, у правій – довгий спис. Над строєм пішців плив ліс гостряків.