Тими «птицями» на дубах і були половецькі передові дозорники-вивідники, добре замасковані в гіллі, невидимі, хоч самі все бачили і криком-свистом передавали в ставку хана про появу в степах руської дружини. От і виходить, що «Див гукає вище древа, чужі (себто половецькі) землі слухать заставляє…»
«Весна 1185 року. Величезний, безкраїй, зарослий буйною травою дикий степ. Безконечні пологі спуски до далеких рік. Скриті від очей чагарі і гаї по ярах і балках. З усіх боків небезпека: степ належить тому, хто в ньому кочує, хто іде по весні з півдня від зимівок на багаті північні пастівники, на села і міста руські, щоб захопити дітей, жінок, чоловіків, поживитися золотом, хутрами, тканиною, зброєю. Степовики об’єднані, згуртовані, у них швидкі коні, облогові катапульти, щоб брати міста, величезні, що пересуваються на великих возах, самостріли, тятиву яких натягують п’ятдесят людей. Є навіть «грецький вогонь». Вони воюють і в Середній Азії, і на Балканах. Саме того року вони б’ються в Болгарії. Воюючи, вони рухаються всім народом: їхні жони і діти – в похідних повстяних хатках на возах. Це страшний ворог, жах і прокляття Русі – половці.
Повільно рухається в цій «незнайомій країні» – «Дикому Полі» – невелике військо новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і його небагатьох союзників. Вони ідуть вже давно, ідуть назустріч ворогу… Кожний день дороги збільшує небезпеку.
Тяжким було прощання з батьківщиною, що зникла за прикордонним горбом: «О руська земле! Уже за шеломянем єси!» – Б. Лихачов.
Це був той рубіж, за яким простиралося невідоме Дике Поле…
У першу ж ніч, як Ігор з дружиною залишив рідне місто, Ярославні приснився жахний сон. Хоча… Який сон, як усе було насправжки – ясніше ясного. На Новгород-Сіверський, а з ним і на Сіверщину, невідь-звідки взявшись – небо ж перед тим було чистим і ясним, на ньому вже висипали перші вечірні зіроньки, – раптом налетіла гроза.
Першими з’явилися грозові хмари з бузковим відсвітом, гірськими бескидами посунули на місто, і надвечір’я вмить стало грозяним, завили вітровії, і почало гриміти й свіркати. Не гроза, а наче якесь жахливе чудисько взяло в облогу небо над градом сіверян.
Завивали вітри, внуки бога Стрибога (Стрибала-Пос-вистача). Подих бога і є вітром. Мав він трьох синів: Сівера – бога холодних вітрів, Хора – бога західних дощових вітрів та мряки, і Літника – владику теплих літніх вітрів.
Цього разу налетів Сівера – як демонічна істота. Пронеслися вихори, завили, завертілися, і всі вірили, що в них ховається нечиста сила і вона жениться на відьмах. Чорти-біси ті.
А коли в дію вступив Перун – спалахнула справжня гроза. Старі люди казали: це Перун з Дивами, бісами та Марою б’ється. Роз’їжджаючи на золотій колісниці, у яку запряжено дев’ятеро крилатих золотогривих коней, Перун вогняними стрілами розганяв Дивів, бісів й усіляку нечисть, а важким молотом розбивав обледенілі хмари, пускаючи на землю життєдайну вологу. Інші – християни, – певні були: то в колісниці роз’їжджає по небу Ілля-громовер-жець і теж стрілами знищує усіляку нечисть, якої до біса зібралося на землі.
Спершу сівера раділа: хай гримить. Благодатний цей грім. «Гримить – хліб буде родить», – казали. Та й нечисті хоч трохи, а поменшає на землі. Аж тут почали падати з небес зірки – не інакше, як чиїсь душі, що їх не приймало небо. І кожен почав молитися за своїх недавно померлих родаків, випрошуючи в Бога їм місце в небесному чертозі.
А тоді враз похолодало, і з чорних тріскотливих небес сипонув град. Не інакше, як його послали темні злі сили. За які гріхи? Моліться, моліться, християни! Помагайте Господу своїми молитвами, адже градовими хмарами правлять відьми, які забагли завдати шкоди хрещеному та молитовному люду.
Як і заведено за грози на Русі, хутчій виносили на двір кочерги, помело, лопати і складали все те навхрест. Гадали задобрити відьму її улюбленими речами. А град лупив і лупив, аж виляски йшли, і хмаровища стали темно-сизими, зловісними. Всі молилися і шепотіли замовляння.
Свіркали блискавиці, краючи небо навпіл. У Новгород – Сіверську, як перед пожежею чи лихом великим, забемкали дзвони. Городяни гуртом підбадьорювали дзвони святих храмів («Бий, дзвоне, бий та хмаровище отеє над нами розбий! Не потрібний нам град, бо йому ніхто у нас не рад. А хмаровиння у Поле пошли, до полових, хай вони гостюють у них, а сонечко на християн. Бий, дзвоне, бий, чорнюще хмаровиння розбий!..») Хто казав, що се витівки все тієї ж нечистої сили, Дивів та різних бісів; інші, що се – «хмари гніву Бога, послані з небес, щоби люди пам’ятали, що є на небі Бог».