Та ось небо почало світліти, гроза вгамовуватись, грім затихав, блискавиці слабшали. Ще завзятіше во славу Бога задзвонили в храмах дзвони, люд пристрасно молився. І раптом, як уже стихла небесна веремія, з останнім ударом грому хтось затулив небо над містом, почувся свист, од якого аж у вухах позакладало, і ще почувся шерхіт крил, та таких великих, що їм і в небі тісно було. І всі побачили в небі над градом крилате чудисько зміїне. Розмах крил у того Змія Горинича був такий, що вони затулили небо над містом. Довгий хвіст тягнувся і зникав удалині. Мідні пазурі загрозливо блищали. Чудисько було о дванадцяти головах, тож одночасно роззявляло дванадцять жахних пащек, з яких вергало огонь та сипало іскри. Дванадцять пар жовтих очей бачили кожного, і нікому неможливо було од них сховатися.
Люд на вулицях заціпенів.
Заціпеніла і Ярославна.
Притискуючи руки до грудей, княгиня з жаху завмерла, а крик її лунав німо – у пазурах крилатого змія, половецького страховиська, вона побачила свого Ігоря…
Охоплена ляком, княгиня закричала. І тієї ж миті проснулась. Серце – як не вискочить з грудей, несамовите і болюче, все тіло наче пропасниця тіпає.
«Слава Богу, що це тільки сон», – подумала.
І тієї ж миті ще дужче жахнулась: до чого він? Про що він хоче її застерегти? Про що ізвістити?…
Перевела подих, і думка, що це – віщий сон, – позбавила її спокою.
Крилаті змії – це половці. Їхня темна, бісівська сила зміїна. І ця сила вочевидь візьме в пазурі Ігоря, який пішов воювати куманів.
І це збагнувши, Ярославна, схопившись, підійшла до божниці, де кволо тліла лампада, опустилася на коліна і до ранку гаряче молилася та прохала Господа захистити князя Ігоря та його дружину. Ще тоді, як побачила в пазурах того крилатого чудиська багатоголового свого Ігоря, все збагнула: лихом кінчиться похід її мужа на каїв – на сім половецьких племен, на стягах яких були крилаті змії – родаки їхні. А збагнувши, металася: як? Як допомогти мужу? Більше оружної сили у місті, щоб послати на поміч, немає. Знову опускалася на коліна перед божницею, благала і благала Господа, а над градом, над Новгород-Сіверським, гриміла й лютувала гроза. Як спалахували блискавиці й темна ніч на скороминувшу мить ставала світлою, бачила в небі крилатого змія о кількох головах, з пащек яких валив дим, сипались іскри й шугав вогонь. І тоді в мідних пазурах чудиська бачила людину. І їй здавалося, що то ж її Ігор, князь їхній, ладо її…
Ой, віщим був її сон, видіння пророче та ще й лиховісне! В цьому вона вже тоді не сумнівалася. І який вістун, який віщовий застерігає її, показуючи, що чекає у Половеччині її Ігоря?…
Відчай краяв душу і серце, позбавляв спокою. Але ні собі, ні мужу вона вже зарадити не могла. Сон той з думки не йшов, видіння жахне з очей її не зникало – Ігор у пазурах змія… Горинича чи Тугарина, які завжди на Русь прилітають із Степу. Хто, хто порятує її ладо? Де нині Кирило Кожум’яка, який під Києвом колись, як старі люди розповідають, – убив Змія Горинича?
Тепер таких змієборців на Русі немає. Кажуть, перевелися. Тепер Кирили Кожум’яки між собою залюбки б’ються – за уділи, за столи княжі… І немає їм спину, і ніякий Кирило Кожум’яка їх не може вгамувати… Ой, лихо буде, лихо-біда!..
Благала Господа послати Ігореві на поміч новітнього Кожум’яку – десь же має бути на Русі бодай один богатир, як то вони водилися в часи Володимира Великого чи Володимира Мономаха… Не може Русь без богатирів. Хоча що вони утнуть, коли треба усім миром нашим заодно стояти. Незгоди свої вічні уладнати і добро та злагоду на Русі посіяти. А натомість кожен тягне у свій гуж, а вороги такими й поганяють. Тому й розвелося на Русі змієголових більше, як витязів-богатирів.
А над Новгородом, ніби підтверджуючи її болючі думи, гриміла-бушувала гроза, і в спалахах блискавиць ні-ні та й привиджувався Змій Горинич з її Ігорем у пазурах своїх мідних…
І був місяць, заний на Русі, як цвітень (квітень), для походів, та ще на південь, куди весна раніше приходить – саме раз.
Вже почали озиватися зозулі. Почувши там чи там перше тієї весни «ку-ку», так і хотілося запитати барвистого птаха: зозуле, зозуле, скільки мені ще літ жити?
Питаючи, рахували не вельми щедре пташине «ку-ку» – розлінилися бісові птахи! Зайвий раз їм кукукнути на Половеччині лінь!..