У всі часи боялися затемнення.
Грецький полководець Нікій навіть відклав відплиття флоту із Сіракуз за місячного затемнення, що й стало однією з причин поразки афінян.
За українськими народними віруваннями, що корінням своїм сягають вглиб міфології Русі-Слов’янії, сонце (воно в наших предків завжди звалося «святим і праведним») хочуть з’їсти крилаті вовкулаки. В інших місцях це пояснювалося бійкою між денним світилом сонцем і нічним – місяцем. Ще в інших: світила затулялися від нас нашими гріхами. Вони закривають обличчя руками, аби не бачити наших гріхів. Ось чому затемнення, наприклад, місяця, бувають вночі, бо вночі ми найбільше грішимо. А ще говорять діди наші: прослуживши певний час, сонце й місяць «міняються». Під час цієї «зміни» вони, зіткнувшись, можуть упасти на землю, і тоді настане кінець світу. Через це затемнення наводить жах: люди запалюють «страсні» свічки, і кожен має молити Бога про прощення своїх гріхів.
Воїни Ігоря теж почали молитися, озираючись, прохали Бога простити їм гріхи їхні…
Ніч наставала поза строком. Богам невгодний похід Ігоря, але князь кидає виклик стихіям і відважно поривається навстріч своїй долі.
Але сонячне затемнення, хоч і наполохало дружину Ігоря, проте, слава богам, закінчилося благополучно. Темні злі сили, які намагалися проковтнути сонце серед білого дня і наслати на землю ніч, певно, подавилися ним – Білий бог переміг і повернув світові білий день.
Чорнобог ретирувався. У світі білому знову запанував узвичаєний лад. Сонце, як йому й належить удень сяяти в небесах, знову засяяло в тих небесах, ніхто його не намагався зжерти.
Слава Богу, це тривало недовго. Ось серпик сонця почав рости, збільшуватися, а відтак у степ повертався білій день – Сонце вирвалося з пащеки чудовиська!
Радісні вигуки сколихнули руське військо – від князів-бояр до рядових комонників, до пішого воїнства.
Тьма стала рідіти, світліти, сонце знов почало сяяти в небі. Руські комонники, познімавши шоломи, вітали сонце з перемогою, крики, вигуки, радість охопила русичів у чужому краї – із сонцем вони почувалися в безпеці, наче вдома. Сонце знову було з ними. Сонце перемогло чудиська і сяє в небесній високості – слава, слава сонцю, богу нашому найбільшому, святому і праведному світилу.
Ось тоді й сказав Ігор: «Браття і дружино! Тайни Божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру творець – Бог. А нам що вчинить Бог, – чи на добро, чи на наше лихо, – то се нам і побачити».
Переправились через Дінець і рушили степами до Осколу. Йшли чотири дні, подолавши за цей час близько 120 км. Степи були пустельні – від обрію й до обрію половців – ані на позір. Підбадьорені вої жартували: «Та хоча б отсе дали хоч полицезріти половців, які хоч вони. Бо так всю Половеччину пройдемо, а половців і не вгледимо».
Наче вимерли донецькі кочівники. Біля Осколу Ігор стояв два дні – чекав брата з Курська, а коли Всеволод підійшов, переправилися через Оскол і рушили до Сальниці.
Їхали всю ніч, невідомо куди і невідомо за ким женучись.
Та й чи гналися – теж не знали.
З’явився неспокій, тривога…
Першою руські полки на тім боці Дінця зустріла кам’яна баба. Вона стояла на високому кургані – лицем до руського краю. Молоді ратники, які вперше опинилися в Половеччині, оточили курган, роздивляючись кам’яну бабу, що звалася в кочівників балбала. Слово це означало «предок», «пращур», тож кам’яна баба на кургані певно була чиїмось пращуром. Не інакше, як ханським. А може, була виставлена для охорони половецького прикордоння – надто вона похмуро дивилася в руський бік.
Масивний ідол тримав схрещені руки на випуклому животі («Добру бодню наїв!» – дивувалися вої), а в них тримав чашу. На голові – маленький круглий шолом, трохи схожий на яйце, на плечах ідола каптан, сорочка і шаровари.
На поясі видно зброю – шабля, сагайдак із стрілами, лук і ще щось там.
Біля ніг ідола розкидане каміння, на якому зображені людські голови. Не інакше, як убиті вороги. А ще там були сліди багаття, кості жертовних тварин – від поминальних обідів, коли половці, п’ючи кумис та арану (молочна горілка), славили своїх предків.
Хтось було заїкнувся, щоб «турнути ідоляку з кургану», але Ігор не дозволив. Ще й нагримав на таких:
– Не нами поставлено, не нам і чіпати. Та й не з мертвими ми воюємо. Дай Бог з живими впоратись!
– Еге, більшого ворога, як живий чоловік, годі й шукати у світі білому – хоч у нас, хоч деінде в чужоземеллі, – казали бувалі.