Проте родовими законами половців і це було передбачено: якщо крадій не мав дітей, то мусив розплачуватися власною головою.
– Але я не змій Тугарин! Голова у мене один! – кричав Овлур і хапався за власну голову, вертів її, аби руський коназ переконався, що в нього й справді «один голова». – Я нікому не віддам свій голова!
– Мудро, – схвалив князь. – Власну голову треба берегти.
– А вони – вимагай моя голова!
– Хто – вони?
– Куман.
– А хіба Овлур – не куман?
– Моя – рус.
– О-о, це вже цікаво. Зустріти в Половеччині половця, який не половець, а русич. Отже, Овлур вирішив дати дьору – аби врятувати свій голова? – князь підроблявся під мову перебіжчика.
– Так, так, моя – тікай. Від нехороших куман. Моя бажай служити руському коназу.
– Це якщо руський коназ згодиться взяти тебе на службу, – вставив воєвода. – Який хан є твоїм паном?
– Кза.
– Де зараз Кза? – запитав князь. – Ти знаєш, де він нині кочує?
– Моя знай, знай! Хан Кза разом з ханом Кончак збираються на Русь іти походом.
– Якісь загони половців вже на Посуллі, – вставив воєвода. – Там на пограниччі в багатьох місцях помічені сигнальні дими наших. Сполохи несуть застереження: варто поспішати, доки Кончак, Кза та інші хани не вирушили на Русь.
– Треба поспішай, поспішай, – підтвердив і Овлур.
– Ти готовий нам показати дорогу до кочів’я хана Кзи?
– Моя готовий, готовий, – радо заторохтів Овлур. – Куман хоче моя голова, а я хочу показати русичам, де Кза кочує.
– Красти не зовсім добре навіть у половців, – зітхнув князь.
– Моя – не крадь. Моя взяла коня. Одного. У мого пан багато-багато коней. Він не збідніє, як дасть мені один кінь. Я пасу його худобу. Мені без коня ніяк не можна.
– Гм… Звідки Овлур знає руську мову?
– Моя ненька… ваш.
– Тобто руська.
– Руська, руська, – кивав Овлур головою, яку рятував од куманів. – Із вашого города Путивль. Її в полоню кумани захопили, там вона народила мене. Ненька навчай мене своєї мов. Вона помирай. Казала: Овлуре, ти не куман, ти, як і я, рус… Поховай мене і йди на Рус до мого народу. І стань теж русом… І моя поховай ненька і тікай до вас. На Рус. Моя хоче руському коназу служити і стати, як і ви, рус, рус…
– Бути по-твоєму, – підсумував князь. – Беру тебе на службу. Але перед цим ти допоможеш нам – покажеш дорогу до кочовищ Кзи. Ти знаєш туди дорогу? Тільки без обману і без олжі.
– Знай, знай.
– Тоді – вперед! – повернувся до воєводи сторожового загону. – Бери Овлура, і хай він нас веде до Кзи.
Князь перевів погляд на річку, до якої довгими вервечками спускалися полки.
– Пришвидшити перехід! Борзо, борзо!..
– Слухаю, князю, – відповів тисяцький і з гиком та свистом помчав до броду.
Три дні руські полки переправлялися через Оскіл, а як усі опинилися на тім боці, якась дивна тиша раптом облягла військо. Навіть не чути було пирхання коней, брязкоту зброї. Воїни були замислені. Хто дивився вперед, в далеч незнайомої Половеччини, у її загадкові степи, хто озирався назад, де за Осколом, за Дінцем, за Ізюмським бродом, за горбами, що їх залишило військо, зосталася Руська земля.
Для багатьох, можливо, й навічно.
– О, Руська земле, вже ти за горою, – замислено промовив і князь. – Але… Геть жур з голови! Тільки вперед! Прискорити похід, маємо грозою пронестися Половеччиною і спопелити ханські вежі!.. До мене гінця! Двоє коней йому найкращих, щоб міняв їх в дорозі. Аж до Путивля. Гей, гінцю! Понесеш вістку княгині: руські полки вже в Половеччині. Скажеш: князь думає про свою княгиню. Хай чекає нас, ми швидко впораємось і повернемось.
Нарочитого було споряджено, виділено йому двох коней, і гонець, подолавши брід, помчав Руською землею до Путивля, де на валах виглядала князя Ярославна, рано-вранці співаючи і тужачи за своїм ладом:
А русичі тим часом чекали супротивника. Де він? Прийшли в його край, а господарі десь пощезали. Розбіглися? Поховалися й причаїлися? З ляку чи… Чи готуючись до раптового нападу?