Ярославна

Русичі були певні: кумани й справді, загледівши їх, порозбігалися по своїй Куманії, може, й за Дон повтікали. Тепер задача: знайти їх, викурити з укрить і розбити.

Ось тоді й зітхнули воїни, як поминали гору Шелом’янь: О Руська земле, ти вже за горою!

Як казатиме колись Цезар: рубікон перейдено!

Попереду або слава переможців їх чекатиме, коли Ігор приломить списа і зачерпне своїм шоломом води з Дону, або…

Про друге «або» русичі – і Ігор теж – не думали.

Вірили: за Шелом’янем у степах їх чекатиме лише перемога.

Але як скаже «Слово», «жадоба напитись з Дону знехтувала мудрість в ньому…» А простіше: «слава розум заступила у степу за Шелом’янем».

Себто погоня за славою…

III «Бачились ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять…»

І всі вірили, що так і буде. Тільки б знайти ворога, а розбити його – то вже діло друге.

Аж тут до табору примчали розвідники (за літописом: сторожа), які були послані пошукати половців і взяти язика. Примчавши, вони сказали: «Бачилися ми з ворогом. Вороги наші оружно їздять. Тому, або ви поїдете борзо, або вернімося додому, бо не наша є пора». (Так за Руським літописом).

Вчувши таку пораду, Ігор ледь чи не спалахнув.

Проте стримано мовив:

«Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сорому нам буде гірше смерті. Хай як нам Бог дасть!»

І велів ратникам оконюватися (сідати на коней) і вирушати на пошуки супротивників. Їхали увесь вечір і всю ніч.

Автор «Слова», розповідаючи про той похід, яких тільки жахів не нагнітає!

Тоді Ігор в золотеє
Стремено ступає,
Чистим полем проїжджає,
Йому сонце путь-дорогу
Заступає тьмою;
Ніч крик птиці розбудила,
Стогнучи грозою;
Зворушилася звірина;
Знявся Див, гукає
Вище дерева, чужі землі
Слухать заставляє…
…Біжать половці-поганці
К великому Дону
Без второваних шляхів.
Кричать гарби опівночі,
Мов ячання наляканих
Лебединих табунів.
Веде Ігор к Дону вої,
А на дубах птиця
Сидить, жде його недолі;
Вовки у проваллях
Сумно завивають;
Орли клекотом на кості
Звірину скликають;
На щити червоні
Звідусіль лисиці
Брешуть чередою.
О Руська земле!
Вже ти за горою!
Довго, довго ніч чорніє —
Хоч десь зориночка б єдина!..
Туман наліг на поля,
Й замерла пісня солов їна,
Вороння прокинувсь гомін.
А широкії поля
Вже русичів сили,
Собі честі шукаючи,
А князеві слави,
Скрізь червоними щитами
Перегородили.

Йшли й уранці, аж до обіду – доки не дійшли до річки з такою вже явно неслов’янською назвою (хоч і поетичною) – Сюурлій.

«А назавтра, коли настала п’ятниця, в обідню пору зустріли вони полки половецькі… бо ті приготувалися були до їхнього приходу, вежі свої одіслали назад, а самі, зібравшись од малого і до великого, стояли на тій стороні річки Сюурлій…»

Сюурлій, Сюурлій…

Ігор ворушив сухими, як спеченими губами (дозоляла спрага, та й степи були гарячі, а вітер сухий, війне – наче з печі дихне), повторюючи про себе ймення незнаної йому половецької річки: Сюурлій, Сюурлій…

Не чув раніше про таку Сюурлій. Не руська назва, а бач – звучить лепсько. Хоч пісню про неї співай: Сюурлій, Сюурлій…

Згадав про пісню, і в душі щось ніжно-ніжно забриніло, і перед його внутрішнім зором з’явилася в легкому туманці Єфросинія. Прісенька його люба. Ось хто б склав пісню про річку Сюурлій. Єфросинія без пісні й дня не проживе. І півдня. Все співає. А як пісень у неї не вистачає – сама їх складає. Та гарні такі. Як… як справжні. Тож певний був: коли б княгиня його побачила цю річку, що так гарно зветься, то одразу б про неї пісню склала.

І на мить йому здалося… Ба-ба, вчулося, що десь уже співає його княгиня, Єфросинія його, про річечку оцю, про Сюурлій…

Її ще чомусь називали Каяла. Теж лепсько, але вже ніби по-нашому.

А так річка як річка. Не вузька, але й не широка, неспішна степова річка, звивисто біжить собі та й біжить. Синя-синя річечка в зелених берегах у зеленій долині… Там і там старі поважні верби стоять задумливо, якесь птаство в їхньому вітті галасує. Та на річці риба сплескує – аж кола розходяться. Побіля очеретів та лозняків туманці стоять. Місцями вже кугою заросла. Кругле листя латаття вільно на воді гойдається, по ньому бігають довгоногі кулики…