Чи десь зачаїлася між Малим Дінцем та зниклими річками і нині сущими, починаючи від Десни та Остра, між Сулою та Пслом, Ворсклою і Осколом – хто скаже? А десь же сходить над нею сонце ясного дня і яскравий місяць зоряної ночі, десь солов’ї співають, ще ті, з часів Куманії, десь кують зозулі, щедро даруючи комусь довгі літа? А в тирсі-ковилі, серед типчакових рівнин, де ще й нині стоять кам’яні баби, обережно крадучись, перебігає з місця на місце сімейство вусатих дроф чи сторожких і рідкісних стрепетів, чи пробіжать, а потім здіймуться на крило кам’яні куріпки, а над ними, у бездонній синяві небес, співають свою пісню невмирущу сіренькі жайвори, та десь пронесеться степом крилата тінь, і степовий орел зникне в безодняві піднебесній…
Всі ріки, річки й річечки кудись біжать – стояча вода – це болото. А біжать неодмінно зеленою долиною – як і в знаменитій пісні Леоніда Глібова «Стоїть гора високая» («Журба»).
Біжать… Але багато річок і річечок – їх тисячі! – вже нікуди не біжать.
Відбігли своє.
Зникли навічно. На наших очах річки не народжуються, на наших очах річки лише зникають. Ті, що їх ми отримали у спадок від прапращурів своїх.
Ті, що тисячоліттями кудись бігли, а за нашого часу й зникли.
Багатьом з них ми благополучно допомогли зникнути з лиця землі, зі світу білого…
Молодість, звичайно ж, – погодимось з поетом, – не вернеться. Але до багатьох річечок не вернеться більше і весна. Тобто весна повернеться, але їх уже не застане. Погублених…
На відміну від літописної Каяли, точну топографію якої ми й досі не знаємо (це за умови, що вона таки була), місцезнаходження інших річок ми знали і знаємо. З точністю чи не до метра. Як ось хоча б Почайна, теж літописна.
Ці рядки, що беруть за душу, – з поезії Ліни Костенко.
Життя зникає не тільки наше – в чому й полягає щемка філософія цієї хвилюючої поезії, не тільки життя всіх живих істот планети Земля (якщо вже міркувато глобально), а й життя самих Почайн, річками і річечками нашими.
Почайна – права притока Дніпра і текла вона не десь в ойкумені, на краю світу, а на території Києва. Починалася на Оболоні. Від Дніпра була відділена піщаною косою. Почайна – її довжина 8 км, вважалася однією з найважливіших на водному шляху «з варяг у греки».
Нині в басейні Почайни – житловий масив. А на місці її колишнього русла (не забуваймо, вона була глибоченькою, про це свідчить і її назва) прокладена вулиця Почайнинська.
На вулиці – видатний пам’ятник архітектури – Ільїнська церква, житлові будинки, училище. Там же знаходився місцевий дитячий сад, що був відкритий ще у 1902 році. Саду вже давно немає, а вулицею Почайнинською – виходить, і по дну Почайни – і нині бігають діти, дзеленчать трамваї…
(Звичайно, ще печальніше, коли зникає і саме життя – але це інша тема).
У Почайни в ті літописні часи Київської Русі були три притоки, що весело несли до неї свої голубі води: Глибочиця, Сетомль, Сирець…
Доля у них спільна і теж, як і в матері їхньої, Почайни, печальна.
Сетомль. Відома за літописами під роками 1036, 1046, 1150. Текла заливними луками Оболоні. Була досить серйозною водною перепоною, якщо після розгрому Ярославом Мудрим печенігів у 1036 році, багато їх, втікаючи з поля битви, потопилися в Сетомлі під час переправи… Зникла безслідно.
Сама Глибочиця загнана в колектори. На місці Сирця – однойменний житловий масив. Як на місці Клова – Кловський провулок, а на місці Киянки – Киянівський провулок. Спасибі, що хоч імена загиблих річок зберегли.
Всі вони мали нещастя текти тією територією, на якій пізніше виріс Київ і зжив їх зі світу білого. Як то, приміром, сталося і з літописною Лтавою. Вона мала необережність текти там, де пізніше виникне Полтава, місто взяло собі в назву ймення цієї симпатичної річки, а саму річку, щоб не заважала, загнало під землю – в колектори… Як то в Києві загнано в колектори теж літописно-поетичну Либідь…