Ще з Літопису Руського:
«І коли зібралися війська всі, то сказав Ігор до братів і до мужів своїх: «Осе Бог силою своєю наслав на ворогів наших біду, а на нас – честь і славу. Та ось бачили ми війська половецькі, що їх багато є. Але ж чи вони тут усі зібралися? Нині ж поїдемо вночі. А хто поїде завтра вслід за нами, то чи всі вони поїдуть? (Йдеться про половців). Тільки луччі кінники переберуться, а з самими ними як нам Бог дасть!» І сказав Святослав Ольгович обом стриям своїм: «Далеко я гонив услід за половцями, і коні мої не можуть. Якщо мені нині поїхати, то доведеться мені тільки в дорозі одстати». І піддержав його Всеволод, щоб ото стати тут, і сказав Ігор: «Та негаразд, браття, розуміючи все, померти».
Однак вони стали тут…»
Русичі повірили, що половці, їх злякавшись, утекли – і пастка захлопнулась.
Зовні здавалось, що перша сутичка – вельми незначна, – принесла русам велику побіду. А кочовики всього лише піддалися, аби заманити полки Ігоря вглиб степу – до полків Кзака, що вже чекали дружинників.
Київський літопис: «Половці побігли до веж (своїх стійбищ). Руські воїни дійшли до веж і взяли полонених. Інші ж уночі приїхали до полків з бранцями».
Це була перша перемога русичів, така бажана і така утішна! Всю ніч полки святкували перемогу. Горіли багаття, пирхали коні, весело перегукувалися воїни. А що було за відблисками вогнищ і що там ховалося в пітьмі ночі, що підстерігало переможців?
Тут нас чекає ще одна загадка, – вежі виявилися навдивовиж багаті (а де вони знаходились, русичам підказали самі половці). У них було «злато», «паволоки», «оксамити», срібна зброя, багатий одяг, «всякое узорочье половецкое», але чомусь не було там того, чим зазвичай «ополонялись» руські князі в степу – худоби і табунів коней. До всього ж, половецькі воїни випустили лише по одній стрілі і зникли в степу. Чи то дружина Ігоря знайшла всю скарбницю половців у степу, чи ті вежі були зарані приготовлені – як западня. Ігор спершу насторожився і навіть запропонував було відійти назад, до Дону, але інші князі наполягали – ніч-бо, мовляв, варто зупинитися саме тут на відпочинок. А вранці русичі побачили, що вони оточені з усіх боків.
Притиснуті до грузького болота, позбавлені питної води, кінні дружини князів навіть не намагалися вирватися з оточення, покинувши піших (така можливість у них була) і тим врятуватися, вони відхилили цей план. Виграти битву в тих умовах було неможливо.
Про ту першу перемогу «Слово» так мальовничо писатиме:
Мало кому в ту ніч спалося – святкували перемогу. Пили кумис, захоплений у ворогів, молочну горілку… Мацали гарненьких половчанок – буде потіха.
Ігор та інші князі були задоволені.
Що військо обтяжене полоном, і це обмежило його бойові можливості, не звернули уваги. Всі чекали ранку. Прийде ранок і він принесе нову перемогу. Вже вирішальну. 10 травня все й вирішиться, і полки повернуться на Русь з великим полоном і славою гучною…
…І славою гучною…
Хто се сказав, як застогнав: і славою гучною? Так Ігор подумав, їдучи конем: і славою гучною?
Чи мо’ йому вчулося?
Був ясний день, світлий і лепський – Божа благодать.
І князь, знявши свій важкий золотий шолом, їхав степом широким, насолоджуючись привіллям, і всі вітали його з побідою.
«З якою це… побідою? – подумав він і раптом згадав: – Дак ми ж оце половців побили. І це до мене як до переможця каїв змієподібних слава прилетіла гучна…»
Тепер на Русі тільки про нього і йтиме яса. Переможець половців! Сокрушив їхні змієвидні глави! Рятівник Русі!
Більше змії зі степу не літатимуть Русь пустошити і палити. Як поклявся він ще отроком стати змієборцем, Кирилом Кожум’якою новітнім. І зміїв побив, як то їх бив Володимир Мономах.
Тепер йому в Київ, до столу золотого, прямий шлях. Гучна слава вже летить попереду його коня.
І навіть поганські диви на деревах його вітають, славу йому лебедями ячать…
…лебедями ячать…
Аж тут раптом шелест степами пронісся, вітер вихором загудів-загоготів – аж дерева попригиналися.