Вранці вони здобудуть волю, а їхні поневолювачі, навпаки, постають бранцями. Десь уже з’явилося вороння – каркало, кружляло. Відчувало: ось-ось ці двоногі ляжуть трупами, і буде пожива.
Над Сюурлієм пролетів ранковий вітерець, хвилю погнав. В очеретах гудів водяний бугай, сплескувалася риба.
Пирхали коні.
Догорали нічні багаття. Ще міцно перед ранком спали русичі. І сторожа їхня біля пригаслих багать дрімала, поопускавши голови на груди…
Спали спокійно в руському стані – як сплять переможці з великим полоном. А завтра… Ба, вже сьогодні вранці чи й під обід, полон їх чекатиме ще більший. Всі вежі половецькі стануть їхніми, дівчата й жінки половецькі їхніми стануть, коні та худоба половецька їхньою стане…
З-за далеких горбів на сході, де була рожева смуга й полум’яніло небо, поволі сходило сонце. Спершу там виткнувся його краєчок, потім півколо, а далі й усе світило виткнулось, піднялося над степом, наче питаючи: а як ви тут без мене ніч провели? Живі-здорові?
Сонце рано-вранці кармінове, яскраво-червоне, без золотого блиску й такого ж проміння.
Споконвіку воно було божеством язичницької Русі, що втілювало життя, тепло, світло. У давніх слов’ян було два головні боги сонця – Хорс (бог сонячного диску) і Ярило – бог сонячної енергії. Слово хорс означало «круглий», а слово «ярило» – неприборканий, нестримний, шалений, або ще ярий, яскравий… Арабський письменник X ст. аль-Масуді називав слов’ян-язичників «сонцепоклонниками». Ігор Святославич вважав себе онуком бога сонця. Нащадками Дажбога (сонячного божества) автор «Слова» назве увесь руський народ.
Сонце завжди ототожнювали ще й із земними владарями – імператорами, царями, фараонами, королями, князями. У «Слові» чотирма сонцями буде названо чотирьох князів: Ігоря Новгород-Сіверського, Всеволода Курського, Володимира Путивловського, Святослава Рильського. Але скоро, скоро їм, сонцям Русі, доведеться побути в ролі рабів.
Вже зійшло сонце-Хорс, велике і кругле, а невдовзі за ним вигулькнуло й сонце-Ярило – яскраве, радісне, шалене…
Русичі уявляли сонце вогненним колесом, від якого залежало життя і благополуччя роду. Зміни пір року пояснювалися смертю і народженням небесного бога. Про сонце говорили як про живу істоту: воно прокидається після сну, сідає, встає, ховається за хмари. Сонцем скріплювали клятви, мирні угоди, а заклинання виголошували, обернувшись до небесного світила. У київському пантеоні на горбі Перуна стояв Дажбог – один із головних богів Русі. Під цим іменем обожнювалося сонце.
Як з’явився Ярило, русичі вже були на ногах – мечами, списами, шоломами чи й просто руками вітали Ярила.
– Слава, слава тобі, Ярило! Ярій над нами завжди!
Вітаючи бога свого, ще не бачили, що вони вже оточені полками половецькими, котрі переважали їх у кілька разів.
Одним до смерті, другим до рабства й гіркоти полону залишалися вже лічені години.
Вітали сонце й половці. У Половеччині, Куманії їхній, як були вони певні, сонце їхнє, куманське, і воно неодмінно спопелить русичів і принесе побіду синам Куманії…
Це вже коли вони з князем Ігорем втікатимуть з Половеччини на Русь, у «Слові» буде написано, що «Ігор пролітав соколоньком білим», а він, Овлур, «пробігав вовком босим сірим…»
Йому часто снилося – ще як пастушив у Половеччині, – що він бігає степами прудконогим і невтомним вовком… Не біжить, а стелеться над ковилом, притуливши до потилиці вуха, а хвіст тримаючи стрілою. У нього міцна широколоба голова з видовженою мордою, міцні ікла і хижі зуби. Він уміє за себе постояти, невловимий у степах, хижий сіроманець, якого всі бояться, а він – нікого… Вовк був його улюбленим звіром, і він теж вважав себе звіром, тільки двоногим, у вигляді людини – таких називають вовкулаками. Може, тому, що половці, серед яких він народився і виріс, поклонялися вовкові, вважаючи його своїм предком. А Овлур вважав себе вовком, тільки двоногим, і ніколи не чіпав своїх чотириногих братів. Він умів з ними балакати, розумів їхню мову і коли завивав до них по-вовчому, вони відгукувалися до нього виттям…
Віра, що він насправді вовк, допомагала йому жити і триматися в цьому хижому світі. І тієї ночі, як він під ранок задрімав-заковиз, сидячи біля затухаючого багаття, йому теж приснилося, що він вовк і біжить степами від Дону до Дінця і далі, далі на Русь йому не знану. Але і рідну водночас, бо то була Русь його матері, яку він любив над усе. Ріднішої за неї людини у всій Куманії у нього не було.
Перед смертю ненька наказувала йому:
– Слухай, Овлуре, сину мій! Ніякий ти не половець, не кипчак і не куман, як половці себе називають. Бо я, твоя мати, є руською бранкою, яку половці у полон загребли і в свої степи погнали разом з іншими полоняниками. А тому ти, як і я – русич. Стій на цьому до смерті своєї! Поховаєш мене, пом’янеш, та час вибравши зручний, на Русь іди. Мені вже не судилося повернутися на свою ойчизну любу, то ти, сину мій, повернешся. Щоби я спокійною була на тому світі. Поклянися мені – перед смертією моєю, що виконаєш мій заповіт.