Біжить Овлур вовком сірим, на Русь прямуючи. Туди, де за кряжем, за Сулою вже руський край… Біжить, як на невидимих крилах над тирсою-ковилою стелеться…
Аж тут навстріч йому вибігли Кзак і Кончак, люті куманські хани, теж у сірих вовків перекинулися.
– Ти куди розігнався? Ти – куман, і твій край тут! Біля Дону.
– Я – русич, – одказує їм Овлур. – І біжу на Русь.
– Немає тобі дороги на Русь, – гарчать. – Ти – куман і залишишся в Куманії біля Дону!
– Моя – рус, рус, – чомусь каліченою руською мовою (він її вивчив від неньки, хоч часом і плутав куманські слова з руськими чи навпаки).
А тут хтось як закричить: «Ви оточені, оточені!..», що він і проснувся.
З торопу від отого «Ви оточені… оточені», він і проснувся. Хто – оточені? Де оточені? В першу мить нічого не міг збагнути. У вухах все ще лунало: «Ви оточені… оточені…» Важко дихав, наче все ще біг степом сірим вовком…
Що за дивний сон?
Він був у стані руських, і оте «Ви оточені… оточені…» насторожило його. Виходить – руські оточені?
Схопився.
Багаття, біля якого він, опустивши голову на груди, сидячи спав, догоріло і вкрилося сірим попелом.
Прислухався. Сторожким слухом вловив: десь за табором у степу виють вовки. Ось чому вони йому приснилися.
У таборі неспокійно пирхали коні й тислися до затухаючих багать. Вони не люблять, як у степу вночі виють вовки.
Всі спали біля багать. Навіть сторожа. Ай, ай, зовсім кепсько, подумав він стривожено. Шмагати канчуками треба таку сторожу.
Озирнувся. Поруч стояв його кінь. Овлур схопив його за повід і тихо, м’яко ступаючи босими ногами, лавіруючи між багаттями, пішов з табору, ведучи за собою коня.
Вовки таки й справді вили в степу.
У всьому його тілі стояла тривога. Щось його таки наполохало сонного, тож мусив вияснити, що саме. Хоча вже й почав здогадуватися – за ніч багато що змінилося в степу. І явно не на користь руського князя та його воїнства. Щось у цю ніч затіяли хани Кзак і Кончак, бо чого б вони йому приснилися.
Сторожа, що була висунута далеко вперед, теж дрімала біля згаслих багать. Хоч мала бути для русів очима і вухами – ай-ай! Кепсько. Зовсім виходить кепсько.
Вибравшись за табір, Овлур скочив на коня і, підганяючи його п’ятами босих ніг у боки, помчав долиною, у якій все ще бродили нічні тумани, але вже на сході палала зоря-зоряниця і в степу хутко дніло.
Вовки не вгаваючи вили – чому вони виють? Може, його, брата їхнього, в чомусь хочуть застерегти? Він перебіг на бік русів – чи не прогадав бува? Половці йому цього не вибачать, а вони – круті на розправу. Хоча й він не з лопуцька.
Невдовзі вихопився на ближні горби, й кінь його, наче теж вражений побаченим, зупинився, як укопаний. По той бік горбів у видолинку рухалася орда половецька. Здавалось, їй немає кінця-краю.
Трохи ліворуч тяглася скеляста гряда. Овлур помчав до неї, скотився з коня і швидко видряпався на скелі.
Не передихнувши, оглянувся. Так і є. І там орда, і по ліву руч, і по праву руч. Куди б, у який бік він не дивився, всюди бачив половецьких комонників, воїнів ханів Кзака й Кончака. Орда великим колом охоплювала табір русичів біля Сюурлію.
Спустившись зі скелі, Овлур скочив на коня і помчав до табору руських дружин. Гнав коня і щось кричав, як завжди, коли хвилювався, плутаючи половецькі слова з руськими, кричав, розуміючи, що вже пізно… Надто велика сила за ніч прибула до Сюурлію і ось-ось візьме в кільце русів…
V
А на третій день впали стяги Ігореві. І полонив його «муж на ймення Чилбук»
То була щаслива – але ж і безпечна-безпечна! – ніч з п’ятниці на суботу, ніч перемоги, ніч успіху руської зброї.
Точнісінько, як казав колись один римлянин: прийшов, побачив, переміг…
Що б, здавалося, тепер, після такого розгрому, що його зазнали половці, які навіть вежі свої покидали, а з ними й «красних дівиць», могло б загрожувати русичам вранці у суботу?…
А якраз вранці в суботу для них мав початися кінець. Негаданий, жахливий, безславний кінець Ігоревого походу в Половеччину, заодно й початок ганьби та загибелі всього війська і полону самого князя.
Овлур тоді встиг.
Вихором увірвався він в руський табір.
Голосом чи не громовим (і звідки він у нього раптом узявся?) закричав (навіть коні, які лежали, миттєво посхоплювались і тривожно заіржали). Дивом лихим заволав:
– Рус, рус!!. Куман з усіх сторона оточує рус!!. Вставай, рус!!! Сідлай коней, рус!!! Бери шаблі та списи до рук – куман з усіх сторона іде!!. Кзак і Кончак ведуть куман рус смертним боєм бити!!.
Овлур тоді встиг.
Але встиг – так і не встигнувши. Руське військо вже було оточене, і кільце навколо нього невблаганно звужувалось.