І в Руському літопису з’явиться (11.V. 1185) лаконічний запис:
«А коли світала субота, почали виступати війська половецькі, як бори, і не знали князі руські, кому з них до котрого поїхати, бо було їх незчисленне множество. І сказав Ігор: «Се видатьи, зібрали ми на себе землю всю: і Кончака, і Козу Бруновича, і Токсобича, і Колобича, і Стебича, і Тертробича». І тоді, порадившись, усі вони зсіли з коней, бо мали намір, б’ючись, дійти до річки Дінця. Вони-бо говорили: «Якщо ми побіжимо, утечем самі, а чорних людей оставимо, то од Бога нам буде гріх, як сих видамо. Підем, і або вмремо, або живі будемо всі вкупі». І так сказавши, всі зсіли з коней і пішли б’ючись…»
І раптом…
От уже справді – раптом! Негадано-несподівано, неочікувано, як сніг на голову влітку, як град каміння з небес! Всього лише на другий день після своєї, здавалося б, такої блискучої і вражаючої побіди над поганими, коли половці чи не вовками-сіроманцями розбіглися степами, як ховрашки, загледівши над собою орла, коли Диви закричали на деревах, так ось тоді полки Ігоря Святославича раптом – справді раптом! – виявилися… оточеними.
Полками половців! Яких до всього ж було разів у десять більше за руських!
Мана!
Наслання!
Де вони взялися за одну ніч? Та ще після своєї поразки.
Химерний сон, що виявився жахним явом.
Зі своїми ордами зібралися майже всі половецькі хани (доки русичі йшли, нічого не підозрюючи, до берегів Каяли-Сюурлія), які жадали відомстити русичам за свої поразки 1183-го і весни й зими 1185 року.
…І почали виступати війська половецькі, як бори…
До чого ж красива поетична метафора!
Але хай це й образна прикраса літописця – «як бори», – хай половців все ж було менше, але їх і справді – без перебільшення – виявилося… багато.
В декілька разів більше, аніж їх могли очікувати русичі.
Їх було аж надто багато.
І де вони – у п’ятницю ж мовби розбиті наголову, – встигли за ніч проти суботи і на ранок суботній вирости, «як бори»?
Але для гадання вже не було часу, треба було хутчій хапатися за зброю і ставати на герць.
Як швидко час покаже – на смертний.
В тім-то й лихо, що серед землі половецької, де половці билися у себе вдома, де було їх стільки (і збирались вони швидко, як би ми сьогодні сказали, оперативно й виходили швидко на оперативний простір), що годі було загалом нечисленній, хоч і відчайдушній дружині удільного князя думати про перемогу. Ні про легку, ні про тяжку, лише б утриматися і хоч якось відтягнути розгром, що вже невідворотно наближався – як доля, як злий фатум.
Тільки розгром – повний і нищівний!
І той розгром не забарився, хоч русичі й билися відважно, ставши на смерть – це вони вже тоді відчули. Програвши битву, втекти вони не могли, половці їх все одно наздогнали б. Та й де сховаєшся в чужому степу, де вершника видно чи не на сотні верст?!
Відступати теж було нікуди – навколо Половеччина, кочовища куманів, звідки їм на випадок потреби відразу ж надійде свіжа сила. Та й відступ швидко перетвориться на безладну втечу. А втікаючих переможці легко і ганебно порубають…
Залишалося одне: стати стіною, плече в плече, і якомога дорожче віддати життя. І це все, на що могла розраховувати руська дружина удільного – себто молодшого, – князя, який раптом вирішив сам-один підкорити Половеччину, яку вже друге століття не могли підкорити всі руські князі, разом зібравшись… Тож дружина могла лише розраховувати на загибель. Власне, на самопожертву, що і ні їм, ні Русі нічого, звісно, не принесе. Крім неслави і титулу переможених.
Власне, розгромлених, винищених до ноги.
І в руському стані од краю до краю, від воя до воя пронеслося гучне застереження:
– Песиголовці!!!
– Песиголовці йдуть, – неслося з одного краю.
– Песиголовці ошкірили пащеки!!.
І тільки й чути було: песиголовці, песиголовці, песиголовці!!!
Воєводи вихоплювалися наперед.
– Стіймо, браття!!! Не дамо псам смердючим взяти над нами, християнськими воїнами, верх!
Кочівники під час битв часто зодягали собачі та вовчі шкури з головами поверх шоломів – щоби супротивника настрахати.
На Русі їх за це й прозвано було песиголовцями, воїнами бісів і дияволів.
І ось вони, чудиська з псячими головами, у яких ошкірені пащеки, верхи на конях летять на руську рать.
– Стіймо, стіймо, браття!!! – зриваючи голоси, кричать воєводи. – Такому не бувати, щоб пси взяли над нами гору! Рубаймо псів – з нами сила Божа! З нами сонце Боже і гнів Перуна з громами і блискавками його!!!