Кочівники, господарі тих степів, хвиля за хвилею накочувалися на русичів, які стояли стіною, розбивалися об ту стіну, відкочувались і знову налітали – хвиля за хвилею – і здавалось, що й справді їм не було числа.
Шаблями так рубали об руські шоломи, що й іскри сипались, шоломи злітали, шаблі ламались…
Древки списів не витримували ударів, тріскались, а часом і гостряки їхні гнулись, як потрапляли у броню…
Скреготіло залізо, гризучи залізо…
Надсадно хрипіли і коні, і люди, воїни з обох боків. Поранених, які падали під ноги, затоптували – і людськими, і кінськими ногами.
Хвиля половців відкочувалась, щоб знову ще з більшою люттю ринутися вперед і ринутись тим прибоєм, що й граніт дробить, злітали хмари стріл…
Падали руси і під стрілами – багато хто із стрілою в оці…
Одна із стріл вп’ялася Ігореві – він бився попереду воїв, відчував провину, що завів їх на погибель, тож сам у перших рядах шукав смерті, – в ліву руку. Ще не відчувши болю, лише тупий удар, князь одним ривком вирвав чужу стрілу із своєї плоті і знову ринувся в саме пекло бою. Проте русичі загледіли, що князь підбитий. А князь ще бився – добре, що вціліла права рука, якою він тримав меч, – а лівиця враз заніміла й повисла – як нежива чи й геть мертва. Маючи ще одну руку, князь приготувався дорого віддати своє життя – на перемогу він уже й не сподівався.
«…і умертвили лівицю його, і була печаль велика у полку його…»
Поранення князя дружинники сприйняли як лиховісну ознаку.
– Браття, тримайтеся, а на мене не звертайте своїх очей! – кричав Ігор. – Аби ви встояли, а я встою. Та й меч я тримаю в правиці, а вона ціла. Стіймо, братгя, стіймо!.. За нами Русь, і ми є руси, християни, а не погани!
Але всі розуміли: стійкість їх уже не порятує. Хіба що вони дорожче і почесніше віддадуть свої животи. Хоча… У битві все може лучитися. І доля, як у Римі кажуть, фатум, неминучість, може ще й повернутися до русичів лицем…
А вона не квапилась повертатися до них лицем, вона повернулася до них спиною – жорстока!
Впав поранений воєвода, який верховодив полком Ігоря. І це теж не додало воям віри у перемогу.
Ігор якоюсь ганчіркою сяк-так перетягнув поранену руку, але вона кривавила, і він, втрачаючи крівцю, відчув, що слабне, і в голові його вже наморочиться, а перед очима ні-ні та й пурхають чорні метелики…
А битві ще не було краю, і Перун з громом небесним чомусь не спішив на поміч русичам. Уповали й на християнського Бога – але і він не спішив на поміч. Він посилав їм поразку – за гріхи їхні.
Січа ще тільки-но розгоралася, а половці вже з переможеним галасом та вереском почали тіснити русичів. А до вечора, а з ним і до рятівної ночі, коли прийде хоч якийсь передих для вцілілих, ще було ой далеко. Сонце – а напевне ж тут чуже, русичам вороже, – розплавленим залізом повисло над головою і не думало котитися звичною своєю небесною дорогою на захід.
«…і кріпко вони билися тої днини до вечора, і багато було ранених і мертвих у полках руських. Настала ніч суботня, а вони пішли б’ючись…»
Билися увесь день без передиху – як кажуть, найшла коса на камінь! І кочовики виявилися сильними, але не могли сходу взяти верх, і русичі, хоч їх і було значно й значно менше, стояли непробивною стіною. Билися до вечора, засіваючи витоптане поле трупами своїми.
Падали й половці, але їх було багато, і це на їхній орді не позначалося, падали русичі, й оскільки їх було значно, значно менше, на їхній раті це стрімко позначалося…
Убиті лежали вперемішку з пораненими, яких дотоптували, лежали половці з руськими, руські з половцями…
Поранені – які вціліли і ще здатні були рухатися, – під вечір намагалися вибратися з тієї кривавої веремії, з віхоли тієї смертної. Намагалися вибратися і руські, і половецькі воїни, але спасу ні тим, ні тим не було. І в тій веремії, не знаючи, де свої, а де чужі, половці повзли до руських, а руські до половців – прохаючи рятунку… А отримували швидку смерть. Їх просто прохромлювали списами.
Настав вечір, а битва люта не затихала. Перерубати велику масу людей виявилося справою непростою, щоб не сказати, марудною і надто довгою в часі.
І вночі побоїще не вгомонилося, а лише трохи ослабло. Полем бою носилися коні без вершників, шкутильгали й на трьох, там і там, спираючись на поламані древка списів, намагалися звестися на ноги покалічені…