Вже обіч поля битви каркало – і коли воно встигло злетітися? – вороння, чекаючи своєї поживи.
Але живим було не до поранених.
Живі рубалися з останніх сил – осатаніло і люто.
Крик стояв, хрип, тупіт коней, брязкіт зброї, скрегіт заліза об залізо, і над шоломами, на які опускалися шаблі чи мечі, роями злітали іскри…
А коли в неділю почало світати, на руському боці не встояли ковуї і побігли… Це була вже поразка. І поразка ганебна.
Ігор, який на той час, як поранений, бився на коні (русичі билися пішими), кинувся до втікачів.
– Стійте, стійте!.. – кричав, не чуючи власного голосу, так охрип і змарнів. – Схаменіться! Хто втікає, той буде переможцями ганебно посічений!
Але марно намагався повернути втікачів до війська.
Ковуї, не соромлячись свого вчинку, шпарко втікали з поля брані, оголюючи руське військо, підставляючи його фланги під удари.
Догнати триклятих ковуїв, які так борзо-шпарко втікали з поля бою, Ігор так і не зміг, але відірвався від своїх. Завагавшись – чи не надто далеко він від’їхав від дружини, – Ігор все ж таки вирішив доганяти ковуїв.
Помчав до них степом навпрошки і щось безугаву кричав. Було спекотно – ніч не принесла бажаної прохолоди, й під ранок не стало свіжіше, – він зняв шолом, бо піт заливав очі. Та й ковуї, гадав, так швидше його впізнають і повернуться, але…
Не повернулися.
Чи не впізнали князя, чи впізнали та, охоплені панікою, вже не могли зупинитися. Швидше всього, вже не зважали на нього. Кому потрібен князь, який програє – тут кожен має сам рятуватися. А тому й кожен сам собі князь.
Ігоря упізнав лише боярин Михалко Юрійович, який теж, втративши глузд, втікав разом з ковуями. Але впізнавши, повернувся, ніяково опустивши очі.
Слава богу, як писатиме літописець, «ліпші мужі не прийшли були в замішання з ковуями, і мало хто із простих людей, чи хто з отроків боярських, бо всі ліпші мужі билися пішо, і серед них Всеволод немалу мужність показав».
Але це вже була мужність приречених.
Збагнувши, що зрадливих ковуїв йому не наздогнати і не повернути – боягузи завжди втікають надто прудко – а від дружини він відстав і опинився між втікаючими ковуями і дружиною, Ігор повернув до війська, яке трималося вже з останніх сил…
Він мчав сам-один. Князь – і без охорони.
І його відразу ж впізнали половці і радо закричали:
– Рус-коназ сам-самісінький! Гайда ловити рус коназа! Га-га-га-га-а-а!!!
Половці кинулися навперейми Ігореві, який так і не встигне повернутися до своїх…
«…і тут схопили його на віддалі одного перестрілу від полка свого…»
І на третій день бою русичі зазнали нищівної поразки!
Майже все руське військо полягло в бою, а князі на чолі з Ігорем потрапили до полону – не знала ще такого Руська земля!
І вже Ігор «потопив добро-скарби… на дні Каяли» (таки Каяли? – В.Ч.), вже «річку половецьку руським золотом насипали…»
Пізніше Ігор Святославич гірко казатиме, як каятиметься – його слова-каяття наводить Руський літопис, меланхолійно зауваживши при цьому: «І так, у день святої неділі, навів на нас Господь гнів свій: замість радості навів на плач, а замість веселості – жаль на річці Каялі».
«Сказав же тоді Ігор: «Спом’янув я гріхи свої перед Господом Богом моїм, що багато убивств [і] кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді-бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого, і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подруга од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, яко мученики святії, вогнем од життя сього випробу прийнявши. Старці [вмерти] поривалися, а юнаки лютих і немилостивих побоїв зазнали, а мужів рубали й розсікали, а жінок оскверняли. І тому, що те все вчинив я, – сказав Ігор, – не достойно мені було жити. І ось нині бачу я відомсту од Господа Бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене, в’язня, оддав Господь у руки беззаконним тим? «Се воздав мені Господь за беззаконня моє і за лиходійство моє [прогнівався] на мене», і «впали тепер гріхи мої на голову мою». «Праведен Господь і справедливі вельми суди його», і я ж не маю з живими долі. Бо ось нині бачу я, як другі муки вінець дістають, а чому я, один винуватий, не прийняв страждання за все це? Але, владико, Господи Боже мій, «не одвергни мене до кінця», а коли воля твоя, Господи, то дай же милість нам, рабам твоїм».