О, Руська земле!
Це ж не вперше.
І це ж бо не востаннє.
Частина третя
За водою горе не пливе, горе з нами живе…
Звідтоді й по наші дні, як пишуться ці рядки – 2010 – минуло 825 років, стільки ж весен і стільки ж літ, а тайна загадкової Каяли все ще залишається нерозгаданою, її все ще шукають в Україні, шукають серед неозорих донецьких степів.
Чи справді вона текла колись Диким Полем, загадкова Каяла з тюркським йменням, а чи її створив у своїх піснях віщий Боян, і вона стала символом на віки?
І
Путивль – місто на путі. І лунає голос Ярославни у Путивлі на валу…
Цю пісню, що обезсмертила її, вона сама й написала – Марусенька, Маруся Чурай, легендарна українська співачка і піснярка, поетеса і гарна дівчина з Полтави. Діялось се в Україні, коли вже Русі не було, як не було і воїв-дружинників, а замість них з’явилися козаки в середині сімнадцятого століття, як полки, очолювані Богданом Хмельницьким, у році 1648-му вирушили на Визвольну війну українського народу – за волю, за кращу долю…
Маруся Чурай проводжала на війну свого коханого – на війну, не на весілля. Проводжала, як проводжали – зі сльозами, з плачами й голосіннями, – інші жінки й дівчата своїх батьків, братів, коханих…
Проводжаючи плакали.
Плакала й Марусенька.
Тоді ж і склала пісню «Засвіт встали козаченьки», що її швидко підхопить все військо Богдана Хмельницького, вся Україна, і співає й досі, хоч звідтоді й минуло чи не півтисячоліття.
Тоді ж вона, Марусенька, й заплакала свої ясні очі.
А що лишалося їм, козачкам, які проводжали на війну своїх козаків?
Молилися, чекали… Кому щастило дочекатися милого з походу, кому – таких у всі віки виявлялася більшість, – випадало інше чекання-голосіння: вічне. Але все одно чекали. Вічно. І чекатимуть. Теж вічно.
Раніше Марусеньки, козачки юної з Полтави, раніше на 463 роки, – заплакала свої ясні очі Ярославна. Як проводжала коханого в похід, а потім чекала-виглядала його з високих валів Путивля…
І його, і військо його, якому так і не судитиметься повернутися.
Виглядаючи, плакала. Така вже доля жінок – проводжати коханих на війни, на смерть, на бій і плакати. І в сльозах-голосінні чекати-виглядати їх з походів. Чекати, знаючи, що повернуться – якщо взагалі повернуться – не всі.
І вони проводжали – віками й тисячоліттями – коханих, бо віками й тисячоліттями у світі білому не затихають війни, виплакуючи свої ясні очі…
А проводжаючи коханих, чекали потім їх – теж віками.
Вірячи, знаючи, що не всі повернуться, благали богів і сили небесні зберегти їм коханих, повернути їх.
І тоді і сьогодні, і завтра-позавтра виряджатимуть, голоситимуть, чекатимуть, знаючи, що не всі повернуться. Але чекатимуть вічно, тужачи й голосячи, – така вже доля жінок.
І не Ярославна була першою, і не Ярославна стала останньою. Мабуть, ніхто тут не стане останньою. Бо лунає і лунатиме вічно:
А відповідь… А порада… Вона є, була і буде. Теж вічна:
Іншого жінкам нашим і не дано.
Що тоді, в часи Ярославни і Марусеньки, що тепер.
І завтра-позавтра – така вже їхня – Ярослави і Марусеньок – доля жіноча…
Бо все відбувається у вічному «Поясі життя», як називається одна з поезій мого земляка, поета Олександра Зайвого з Придніпров’я, який так рано пішов з цього світу: