— Лаврiн погинув у Ладижинi?
— Вiн вирвався звiдти, я бачив його…
Останнi слова застряли Ногайцевi в горлi. Чи то помiтив, як страшно, немов у глибоких кручiях вода, завирувала в Килiяниних очах темiнь, чи самi слова, очищенi розумом, повернулися гостряками, але йому перехопило подих i вiн, вiдаючи, що з наступними Килiяниними словами впаде на нього щось страшне, затрусив пiднесеними вгору худими, оголеними до лiктiв руками iз скарлюченими, схожими на лапи шулiки, пальцями.
— Килiяно… Килiяно…
Килiянине лице пашiло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива, стиснула руки в кулаки. Очi її горiли, й сама була схожа хоч i на красиву, але хижу, безпощадну вовчицю.
— Ти юда! Слизький, нiкчемний. Я давно здогадалася, що ви з Драпаком продаєте мене. А це розпиталася… Ти бридкий… Я швидше повiнчаюся з татарином, нiж з тобою. Ненавиджу!
Вона справдi зненавидiла його. За оцю каторжну працю, за схоже на сидiння в монастирi життя й ще за вiщось — не знала сама. Може, за те, що врятував? Либонь. Але не тому, що врятував. Килiяна з жахом споминала напад яничар, загибель батька — на одну згадку про його смерть хололо серце, але, може, це й грiх перед батьком, не збиралася йти за ним. Боже правий, так гарно на цьому ясному свiтi! Так хочеться когось любити. Тiльки не оцього Марка; вiн хоче, щоб вона вiддала йому свою молодiсть за те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурює, таїться в чомусь, це почувала серцем, а в чому саме, до вчора здогадатися не могла. Вона стiльки мрiяла в себе на хуторi (о сором!) про кохання, про ясного парубка на гарному конi, подiбного до отих шляхтичiв, що скакали за панiями обiч карет. Думала про те, як вiн полюбить її й повезе з хутора кудись у мiсто чи принаймнi у велике село й вони житимуть щасно та весело. Гостюватимуться. У неї буде багато гарного вбрання, i їм, молодим, заздритимуть сусiди.
А тепер — Марко. Вона пам'ятала його веселим, дошпетним, хоч одразу ж вловила i якусь зачаєнiсть, а тепер та дотепнiсть була принаймнi жалюгiдною. Натомiсть лишилася зачаєнiсть й недовiрливiсть. А хитрiсть лежала на виду — плюгава й нiкчемна. Хух, який вiн бридкий. З отаким цiлуватися?!
I все частiше думала про Лаврiна, чесного, вiдкритого, готового через неправду нахромитися грудьми на спис. Серце вiщувало їй — вiн не погинув. I ось тепер вона вивiдала це.
Марко схопився за ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очi блищали шаленством.
— Зi мною. Повiнчаєшся зi мною. Я… Ти… На той свiт пiдемо, але разом! — ступив до Килiяни.
Мiж ними в прикладку житньої соломи стримiли вила. Їхнi руки воднораз упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Килiяна намагалася притиснути навильник до себе, Марко — вiдняти. Мабуть, обоє не розумiли, для чого це роблять. Зненацька трiйчаки випорснули з соломи й зависли в повiтрi навпроти Маркового живота.
В ту мить у клуню вступив Драпак.
— Що то воно молодята. Все жирують, — сказав. — Ну, показуйте, скiльки утяли. Та пiдемо снiдати.
А очi були неначе двi щiлинки.
"Любов — це казка, — думав, пробираючись стежкою, пробитою в глибокому снiгу. — Це вигадка, де одне мають за iнше. I рiдко буває, коли двi казки збiгаються в одну. Але й тодi вона обов'язково кiнчається. Тут — тiльки одна казка. Це й добре. Одна казка… а менi — бубликiв в'язка". I засмiявся хижо, обтупуючи бiля порога мiцнi, великi яловi чоботи. На карякуватому, бiлому од iнею в'язi бiля хати вовтузилися горобцi. З гiлок сипався срiбний пилок.
Обсипане зоряним свiтлом, припорошене снiгами, спало село. Високий вал довкола нього здавався снiговим заметом, на частоколi виступив iнiй, цукристо блищав у мiсячнiм сяйвi. Тьмяно зблискували проти мiсяця незаплющеними очима маленьких вiконець хати (так сплять немовлята!), порозправляли натрудженi попереки колодязнi журавлi, навiть пси притомилися сторожувати нiч й позасинали в своїх видовбаних у гної будах.
Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь спали цимбали, спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим за вечiр боком, дрiмав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка, прозора, а якась в'язка, нiби придушена згори. Може, що в повiтрi стояла iмла, й кружляли поодинокi снiжинки, й зорi в кущiв'ї хмар тремтiли на хуртовину, а може, що десь неподалiк у степу причаїлась бiда.
I враз її брийонуло тонким, гострим вiстрям i краяло далi, вiстря повзло вгору i вгору, аж поки не вломилося десь у зорянiй iмлi. Той звук входив просто в кров, минаючи вуха. Собаки цiпенiли в будах, не одважуючись подати голосу.
Вовчиця сидiла на горбi, тягла морду до зiр, в її розтулену пащу залiтали снiжинки, танули на червоному язицi. Й тодi завила вся зграя, закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий снiг. Вовкам було голодно. Й вони були злi на мiсяць, на село, на людей.
Та враз велетенський, з коротким, нiби роздвоєним лiвим вухом вовк, що саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив'ї шкiрою, тихо загарчав. Тодi примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру морду в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, iз рваним вухом вовк тихо вискнув i, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула за ним.
Лаврiн Перехрест iшов заснiженим степом. Вiтер все дужчав i дужчав, бив у лице, пара холола просто на губах — вуса йому вкрилися iнеєм, блищали проти зiр. Мороз хапав за душу. Лаврiн одвертав од вiтру лице, потирав рука об руку, бо не мав сили вдарити так, щоб кров шугонула в пальцi, вигнала зашпори. Козак охляв, стратив сили. Одяг йому зветшав, чоботи порудiли од води i снiгу, й носки в них позадиралися. В головi пульсувала одна думка — дотягнути б до села. Другий тиждень пробивався степами. Здох у дорозi кiнь. З'їв увесь запас харчiв, що їх вимiняв за знятi з коня ронди, i торбу закинув у бур'ян. А тепер ось геть виснажився, борсався в снiгах, ледве волiк ноги. Одначе до села, здається, вже недалеко.
Степи тут такi безкраї i пустельнi, що душа мимоволi малiє до конопляного зерняти. Лячнi вони, над снiгами лежить безгомiння, все тут спить, i кров починає текти в жилах повiльнiше, влад iз зимовим сном степiв.
Думки теж позамерзали, жила тiльки одна, немов останнiй потiчок у скованому кригою джерельцi: йти, дiйти до села, бо iнакше кiнець. Навiть та, найбiльша, єдина, якою жив, думка вперше потонула на днi його серця. Тепер Лаврiн не зовсiм ясно бачив Килiяну, отой манливий образ над Сухою Тьмою втратив тiлеснi риси, козак — уже не почував тих гарячих доторкiв, якi обпiкали його ранiше, тепер перед ним тремтiв неясний силует, схожий на силует божої матерi на старiй iконi. Така iкона висiла в церквi на Сiчi.
Вiн побачив зненацька синi тiнi й одразу зрозумiв, що то таке. Про те, що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз i навiть готувався до вiдсiчi. Проте зараз втома зморила й думку, й насторогу. Вони дрiмали, приспанi морозом. Рушниця висiла за плечима, пiстоль лишився один — за поясом пiд кожухом, другий загубив, сам не вiдав де. Втома приборкала всi думки, всi чуття, через те й побачив вовкiв, коли вони вже перетяли дорогу вдруге, зовсiм близько од нього. Зграя викруглила пiвколо й повернула на дорогу. Вона була величенька, звiрiв п'ятнадцять — двадцять. Вовки посiдали на дорозi й, здавалося, чекали на нього — зовсiм як степовi вiвчарки на господаря, коли вiн iде до них. Кiлька, — мабуть, переярки, — крутилися позаду, тупцювали, пiдскакували, одбiгали назад i знову верталися до зграї.
Лаврiна обсипало жаром, вiн уже не почував холоду, втоми. Щось рвонулося в ньому до втечi, але погасив цей порух. Одразу ж подумав про те, що зачiпати тiчку вельми небезпечно, лiпше прогнати її якось або обiйти. Адже розказують, що коли зграя не голодна, вона мовби бавиться з пiшаницею, а потiм вiдстане бiля села.
Так чи так, але що робити? Хоч i уповiльнив крок, iшов уперед, просто на зграю, а та не вiдступала. По спинi, по крутiй ямцi повз до потилицi тремкий холодок. Вже видно ощиренi морди, чути погрозливе, схоже на похрипи, гарчання. Нi, зграя втiкати не збиралася. Лаврiн зупинився й скинув з плеча рушницю. Помiтив, як зграєю пройшла ламка хвиля, кiлька вовкiв вiдскочило, кiлька одповзло назад. На притрушенiй снiгом дорозi лишилося двоє звiрiв: великий, вже готовий до стрибка вовк i другий — довгий, в'юнкий, котрий незрушно лежав на снiгу. Лаврiн здогадався, що то — вовчиця.