Спочатку вирiшив стрiляти в неї, проте швидко змiнив думку: а що, коли зграя кинеться на нього? Адже чував не раз: чiпати вовчицю не можна. Забити того великого вовка? А чи просто стрельнути вгору, розiгнати зграю? Скупчаться знову, пiдуть назирцi. Стрельне ще… Лаврiн направив дуло вище вовкiв i, чомусь завмираючи в передчуттi пострiлу, натиснув пальцем на собачку. Курок сухо клацнув, i вiд того вовчиця схопилася на ноги, а здоровенний вовк скинувся на заднiх лапах, як схарапуджений кiнь. Лаврiновi похололо в грудях. Уже поспiшаючи, засунув руку пiд кожух, намацав на перев'язi ладунку й потягнув до себе. Не зводив очей з вовкiв, вiн мовби тримав їх на вiдстанi напруженим поглядом, а сам вийняв зубаМИ затичку, густо сипонув на полицю пороху. Й отако, затиснувши в однiй руцi порохiвницю, другою пiднiс над головою рушницю, пружно натиснув курок. Й знову тишу проклюнув металевий клац. Й вiд тоги, що чекав пострiлу — грому, сплеску вогню, тиша здалася смертельно холодною. Вiн вiдчув на горлi її похлип. Випустив порохiвницю, перехопив рушницю обома руками, ще кiлька разiв, звiв i спустив курок. Й тодi зрозумiв — порох вiдсирiв. За останню надiю хапався, як потопаючий за перетрухлий мотуз. Тихо вийняв з‑за пояса пiстоль, тихо спрямував дуло в зграю, коротко натиснув вказiвним пальцем на отеплений кожухом метал. I так само не почув нiчого. Либонь, од напруження, з яким чекав пострiлу, клац не пробився до свiдомостi. Натиснув ще раз i безвiльно опустив руки. Порох i тут вiдволожiв.
Вовки спостерiгали за людиною, не наближаючись i не вiдступаючи. Здавалося, їх зацiкавили її рухи, помахи. Стихло навiть хиже гарчання. Тiльки очi свiтилися проти зiр, та то тут, то там коротко поблискували iкла. Страх, хоч який великий, не затуманив Лаврiновi мозок, вiн вихопив шаблю. Взяв її не в праву руку, а в лiву — вовки ще не нападали, а руки починали клякнути. Швидко оглянувся й пiшов назад. Спочатку наперед спиною, а що зграя не насiдала, повернувся, тiльки тримав її в оцi.
Вiн iшов до верб, що чорнiли за пiвтори сотнi сажнiв. Дорога стара, й верби старi, поламанi вiтрами, попаленi грозами — дупло на дуплi, зате на тi корчi неважко видряпатися. Чи хоч стати спиною в дупло й вiдбиватися.
Вовки якусь мить лишалися на мiсцi — з тiчки вирвалося двоє чи троє, понюхали розсипаний порох, рушницю, вiдскочили з гарчанням, потiм найбiльший з них стрибнув праворуч i побiг. Ще мить зграя вирувала мiж вовком i вовчицею, далi помчала за ним. Вовки бiгли сажнiв за п'ятдесят вiд Лаврiна, викружляли пiвколо й опинилися попереду бiля крайньої верби чи того, що лишилося од неї пiсля останньої пожежi — обгорiлого пнища в два людських зрости.
Й знову посiдали та полягали на дорозi.
Лаврiн зрозумiв: пiде вiн назад, вони обкружляють знову й звужуватимуть коло, поки не кинуться на нього. Або сам, зморений i закляклий, упаде на дорогу. Вони почувають: вiн — їхня здобич i вже не втече. Холоднi мурахи побiгли Лаврiновi по спинi, вище, вище, по шиї, вже ворушилися на головi, й чуб спинався корчами. Але це були не тiльки мурахи страху, а й злостi, вiдчаю останньої боротьби. Вiн iшов просто на вовкiв. Ступав коротко, спершу виставляв лiву ногу, приставляв праву, вихрив шаблею снiг перед вовчими пащеками, й звiрi поволi вiдступали, пiдiбгавши хвости. Їхнi очi горiли люттю й страхом — перед людиною, її вiдвагою, натиском.
Так вiн добився до вербового пнища, на яке не мiг вилiзти i яке ледве прикривало ззаду, й стратив запал та сили, й бачив, що вовки не вiдступлять далi. Роз'ятренi, вони гарчали, й вили, й стрибали, й спиналися на заднi лапи, в яростi покусували один одного, i тiльки гаряче лезо шаблi втримувало їх од останнього стрибка. Попереду всiх повз на черевi вовчий ватаг, величезний звiр з густою шерстю на шиї, iз розiрваним вухом. Вiн свердлив Лаврiна прямим звiриним поглядом, їв його, живого, очима.
Козак вiдчув це усiм єством, i лють потекла йому в грудях, вiн вiдчув у руцi таку силу, такий запал, що вже не стримався, ступнув уперед, нахилився й щосили махнув шаблею. Зграя вiдринула, завила, збилася докупи, затим розсипалася i знову збилася, закружляла й заклубочила. А на снiгу лишилася велика чорна лапа й кривава стрiчка аж до вовчого клубка.
Лаврiну стало так тужно й немiчно, що аж затемрiло в очах. Зрозумiв, що за хвилю буде розiрваний на шмаття. Та нараз у ту темряву, у вже нiби небуття, щось вдарило, сяйнуло, спалахнула думка. У нього на грудях манюсiнький вузлик з порохом. Кожен козак чи чумак, що йде в степи, зав'язує собi такий вузлик. На той припадок, коли не зможе розвести вогню. Либонь, через те, що цей порох для вогнища, а не для стрiльби, й не згадав про нього одразу."Тiльки б встигнути", — майнуло в головi. Вiн обiрвав на шиї шворку, зубами розiрвав вузлик. Вийняв пiстоля, звiв курок, але в цю мить вузлик випав на снiг. Перехрест нахилився й, вже бачачи, як од зграї вiдокремилася довга сiра тiнь, вхопив пучку висушеного тiлом пороху, сипонув на полицю. Йому перед очима спалахнув вогонь, а вовк перекинувся через голову й розпластався на снiгу. Зграя сипонула врозтiч. На тому мiсцi, де вона вирувала, лишилася кривава пляма й вибитий до чорноти снiг.
Лаврiн затис у жменi вузлик з порохом, пiдiбрав рушницю й пiшов до села. Вовки бiльше не облягали його. Ще вiн бачив, як тiчка збiгалася до верб'я й клубочила там. Мабуть, пожирала забитого ним триногого ватага.
Вiн добився до села, високi дубовi ворота пiд баштою були не замкненi, й не було сторожа, додибав до першої хати, довго грюкав У важкi дубовi ворота — подвiр'я. там обнесене парканом, схоже на фортецю, — йому нiхто не вiдчинив, вiн побрiв до iнших ворiт, а потiм ще далi, думав, що вже впаде й замерзне на вулицi, аж таки в якiйсь хатi вiдгукнулися i впустили. Ще пам'ятав, як дивувалися, що його не спинила сторожа бiля ворiт ("нема там нiякої сторожi"), сказали, що на кгвалт їх пiднiмають пострiлами, розпитували, хто вiнi i звiдки, Лаврiн щось одказував, а що вже сидiв на витягненiм iз пiдпiччя й розперезанiм житнiм кулi, повалився на солому й заснув мертвецьки. Уже з сонного з нього зняли чоботи й накрили киреєю.
* * *
Пробудився од неголосного гупання. В хатi ще стояла темрява, сiрувато — сива, зимова, одсвiчена снiгами, в нiй ворушилися постатi. Двоє козакiв взувалися бiля полу, встеляли в чоботи, що позсихалися за нiч, устiлки, притупували, знову перевзувалися — на цiлий день, потiм постягали з жердки кожухи, повдягалися, посунули з хати. Мабуть, пiшли порати худобу. А на полу ще хтось спав i на печi також — чулося сопiння й тихе шемрання. Пiд пiччю сокорiли кури — пообморожували лапи та гребенi, i господарi забрали їх до хати.
Лаврiн знову склепив повiки. Одначе заснути не мiг. Крутило ноги, щемiли пальцi на лiвiй руцi — мабуть, приморозив, i все тiло було сповнене якоїсь ламкої млостi, налите холодом, втомою, аж боявся, що зовсiм занедужає, не встане. В тупому болю стискалося серце. Згадував минулу нiч уже без того моторошного страху, що обнiмав його бiля села, згадував iншi днi i ночi, якi перебрiв, мов чорнi рiки, й жахався. Дослухався до свого тiла, наче до поламаної скрипки. Сили й надiї було на денцi. Скiльки пройшов дорiг, скiльки поминув сiл, розпитуючи всiх" про татаркуватого козака та чорняву дiвчину на сiрому конi" — хлопець, мовляв, дуже схожий на татарина, а в дiвчини над лiвою бровою родима цяточка, — що та путь не вкладалася в його пам'ятi. Спочатку був напав на слiд — в якомсь селi пiд Уманню їх таки бачили. Це було до нашестя туркiв i татар на Умань, а далi в тiм краї чорна буря перемiшала все од верху до низу, замела всi слiди. Там уже нiхто нiчого не пам'ятав, окрiм власного горя. Лаврiн сам кiльканадцять разiв був на краю загибелi, адже блукав помiж татарських грабiжницьких ватаг, натикався на них, рятувався прудким конем. В однiй втечi загнав коня, довелося кинути. Став пiшани — цею. Тодi в сто крат подовшали дороги, й скрiзь чатувало лихо. Два рази нападали грабiжники, потопав у Бiлозерському лиманi, коли в холоднiй осiннiй водi тягав сiтки отаману Гирi (треба було за щось жити, якимось коштом мандрувати далi), сiтка зачепилася пiд водою за холуй, пiрнув, щоб одчепити, й заплутався сам. Добре, що рибалки вирвали та одкачали. В Охматовi його хотiли силою вписати в надвiрну варту, й знову довелося втiкати, уже просто з — пiд рушниць. Потiм в долинцi бiля дороги пiдiбрав чийогось коня. Мабуть, його покинули татари. Був безклубий i слiпий на обоє очей. Либонь, ослiп недавно, бо йшов без остороги, куди направляли. Лаврiн одпасав слiпого коня кiлька днiв у лiсi й далi поїхав верхи. Замiсть сiдла пiдстелив мiшок з соломою, стремена приробив мотузянi. Саме тодi намислив податися в степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди.