Думка про цей похiд зродилася не в Гiреєвiй головi. Однак хан вiдає гаразд, що за невдачу доведеться розплачуватись йому, i, либонь, тодi з ним поведуть бесiди не султан i Кепрюлю, а райськi гурiї. Проте, здається, невдача загубила їхнiц слiд. На початку зими Селiм — Гiрей бiгав швидким сандалом пiд чорними вiтрилами в Адрiанополь до Високого Стремена, й там вони разом з Кепрюлю промацали очима розуму всi можливi несподiванки. Вони таки скинуть проклятих гяу — рiв, козакiв, з просторiв всесвiту й одкриють собi шлях до тих країв. Мудрий, вельми мудрий Кепрюлю — заде, вiн намислив видушити шершнiв у їхньому гнiздi. Нинiшнiй вiзир умiє робити велике з малого: маленькi, похованi по кишенях правовiрних акче спливаються докупи й утворюють велику державну казну, несмiливi думки i думоч — ки сплiтаються докупи й стають великою державною мислю. Багато в нього мудрих радникiв, i тепер ось один з них, паша Сулейман Кегай, радник особливої ради при султановi — куббе — алти — виле — лiяв чорну квiтку смертi гяурам — козакам."Там, де не пробiжить ведмiдь, пробiжить лисиця", — вже давно твердить вiн. Ведмедевi, щоправда, не вдалося пообiгти, вiн загруз пiд Ладижином. Й тодi вдалися до лисицi. Бо ж повелитель правовiрних наказав винищити запорозьке кодло будь — якою цiною.
Мудрий радник Сулейман Кегай вивiдав, що першого сiчня всi козаки збираються докупи, другого — обирають нову старшину й тодi п'ють чорно. Кепрюлю, зачувши те, сказав: "Це день, посланий нам аллахом. Треба непомiтно, птахами пролетiти степ, вистинати сторожу, оточити Сiч, щоб звiдти не вилетiло й духу, i вiддати п'яних гяурiв суворому й безпощадному мечу". Кепрюлю наказав не скуплювати всi орди, а взяти найкращих воїнiв гiр i степу, а яничарiв для походу одбирав сам. Все врахував великий вiзир, все виважив, одначе i йому невiдомi божi помисли та забаганки: сiм минулих зим степи дзвенiли, як пересохлi бубни, й несподiвано їх укрили глибокi снiги. Аллах стелив пiд ноги правовiрних непорочний, але важкий килим, посилав їм ще одне випробування. А може, завалив снiгами степи бог невiрних? Але немає таких перепон, яких би не здолали правовiрнi пiд прапором пророка!
Все складалося так, як намислили Кепрюлю i Сулейман Кегай i як напророкував знаменитий астролог Галiб — бей. От тiльки клятий чиряк. Ще б два днi… Лiкарi б привезли з моря свiжих морських трав, котрi розм'якшують шкiру й висмоктують гнiй. Але гидотна болячка не хотiла чекати кiнця великого походу.
Другим чиряком у цьому набiгу для хана, тiльки вже не на нозi, а на душi, були яничари. Таки треба було вмовити Кепрюлю, щоб залишив їх у Едiрне. Посадженi на конi, вони волочаться за ордою, як поламанi кантари за небесними колiсницями. Але ж Едiрне послало їх, аби потiм татари не сказали, що самi випили келих звитяги.
Селiм — Гiрся морозило. Ногу пекло вогнем, кожен удар кiнських копит вiддавався болем у п'ятi, а по тiлу повзали крижанi пальцi холоду. Хоч на хановi — тафтяний кафтан i теплий джiупех на хутрi, а поверх ще вовчий кожух, й повстянi рукавицi, i шапка з хутра рудих лисиць, на котрiй поблискували алмази. З кiнських нiздрiй виривалися бiлi хмарки пару, груди коня — геть в iнеї, в iнеї й грива, i кiнчики вух, а сiдельна лука набрала холоду стiльки, що вiн чув його крiзь рукавицю. Холодом вiяло звiдусiль.
Хан iз заздрiстю поглянув на ближчу колону, над якою клубочи — лись важкi випари. Там, в гущi коней, розiгрiтої кровi, поту й гарячої сечi тепло. Кiнськi морди пообростали iнеєм, iз нiздрiв валувала пара. Густiша, тугiша з нiздрiв тих коней, що йдуть пiд вершниками, й рiдша, прозорiша над тими, якi зараз бiжать упорожнi. Важкий, але теплий дух висить над колоною. Оддалекя здається, що то горить пiд кiнськими копитами степ. Iнодi зривається на iржання якийсь кiнь, i тодi татарин перiщить його короткою нагайкою по кiстлявiй горбоносiй мордi, а далi знову тупiт копит, шерех снiгу, скрип сiдел. Дзвякоту зброї не чути, в татарина все припасовано мiцно.
Праворуч вiд хана зашелестiв бур'ян, з ханським вороним румаком порiвнявся гнiдою кобилою калга — солтан, що вiв у походi орду й то вiдставав, то знову наздоганяв прапор пророка. Дзямбет — Гiрей, швидкий на думку, не кепський воїн, хоч трохи занiжений у дитинствi в Стамбулi, прагне показати себе воїном суворим, витривалим, не пiдвладним утомi. Мабуть, калга переборює самого себе. У Селiм — Гiрея, що вирiс на конi в безперестанних утечах та погонях, ноги стерпли й болять у колiнах. Здається, до них попiдвiшувано гирi. А як то воно Дзямбету, котрий до своїх двадцяти лiт вилежувався па м'яких стамбульських подушках, подорожував на власному вiтрильнику по Венецiях та Iспанiях. Проте хановi не шкода калги. Йому нiкого не шкода. Вiн не знає, хто з найближчих пiдданцiв його друзi, а хто — вороги. Кому звелено наглядати за ним i потай доносити в Кафу, де стоїть на вiчних чатах могутня султанова залога, готова по першому знаку падишаха виступити й кинути його, хана, в найглибшу ущелину. Так, хан не вiрить навiть Дзямбету, наступнику престолу, бо й вiн став калгою за повелiнням з Адрiанополя. Та й вислужується вiн вельми. Правда, зараз цена добро — комусь треба вести колони и давати лад всьому вiйську.
Калга одягнений, як звичайний юзбашi, тiльки зброя в нього коштовнiша та на головi, поверх шапки, — дуван. Калга слабує на простуднi хвороби й боїться вiтру.
Хан злостиво подумав, що пiсля цього походу калзi доведеться довго випарювати боки: зараз уже обличчя Дзямбет — Гiрея обросло iнеєм i схожий вiн на їжака, а що буде далi?!
Дзямбет — Гiрей вигнувся в сiдлi, припав головою до гриви, щоб заглянути хановi в очi, з чорної дiрки рота, обнизаної крижаними бурульками, вилетiло разом з парою:
— Яничари падають… Засинають… Треба зупинитися на перепочинок.
Посинiлi вiд холоду серед бiлої ворси iнею губи калги ворушилися, наче двi п'явки.
"Знову яничари", — скипiв злiстю хан, але водночас вiдчув якусь полегкiсть: вiддасть велiння на зупинку не з огляду на'власний бiль i втому, а на прохання калги. Вiн мрiяв про перепочинок давно, сподiвався, що хоч трохи вщухне бiль. I вже, як про щось зовсiм недосяжне й жадане, вперше в життi подумав про теплий будинок, нехай би це була навiть хата гяурiв, аби тiльки там мiг роззутися та ще аби лiкар — коновал розрiзав кинджалом чиряк. Але для того потрiбна гаряча вода й вогнище, та й просто вiн не може роззутися на трiскучому морозi. Десь там, позаду, везуть у тороках намет, але його не нагрiєш багаттям, а закип'ятити воду то й зовсiм нi в чому.
Од однiєї згадки про вогонь хановi гостро запахо кавою, теплом, i вiн майже з ненавистю подивився на довколишнiй свiт — на бiлi, в колючому iнеї бур'яни i трави, над якими гнав поземку вiтер, на низькi хмари, на калгу — солтана.
— Знайдiть велику балку, — вичавив крiзь неслухнянi вуста. — Пошли когось до акинджi, — кинув погляд уперед, де серед високих бур'янiв, врозсип, беш — беш синiли глибокi слiди вiд кiнських копит. Там пройшов передовий розвiдувальний загiн ногайцiв з племенi чобана. Слiди пропадали в снiгах, що слалися до обрiю, затканого синюватою млою. В повiтрi кружляли волохатi снiжинки. Все вiщувало хуртовину.
Просто на хана вiтер гнав велике кругле перекотиполе, воно було схоже на живу iстоту i котилося бiля кiнських нiг. Далi кiнь перетнув глибокий вовчий слiд i слiди оленицi та оленяти.
— Я наздожену їх сам! — гукнув Дзямбет — Гiрей i, збиваючи снiгову куряву, спрямував кобилу по слiдах. Якийсь час вiн манячив попереду, мов чорна птиця на бiлом снiгу, й враз щез. Селiм — Гiрей спочатку подумав, що калга — солтан провалився разом iз конем у вовкiвню або в якусь iншу яму, а потiм придвився пильнiше й побачив у снiговiй кашi сiру кулю, котра мовби котилася вниз. То калга — солтан спускався конем у балку.
* * *
Мокiй Сироватка мав вигляд людини, що перехворiла на чуму. Вiн був схожий на болотяного птаха — маленького сiрого куличка, який зарано прилетiв на рiдну луку й тепер терпiв од стужi та безкорм'я.