Насправдi ж рiдна запорозька лука зустрiла свого дозорця теплом i привiтом. Вiн уже одiспався й варенухи попив, i навiть у капшуцi побрязкувало — сiчова казна заплатила за чотири роки добровiльної сторожь п'ятнадцять золотих талярiв. На все зле щодо себе Сироватка не пам'ятливий, вiн не згадував скрут i лих, яких натерпiвся на березi Волошки, забув би й про недавню тяжку мандрiвку пiд Ладижин, коли б вона не в'язалася в одне з Лаврiновою долею. Думка про Лаврiна морила його незгiрш за пекельну хворобу — вiтряницю. Почував перед Лаврiном провину, що не вiдкрився йому, може б, тодi й Лаврiнове життя склалося iнакше, й не поїхав би вiн невiдь — куди. А що, коли вiн уже нiколи не вернеться й Мокiй не побачить його бiльше? Не скаже слiв, якi вимрiяв у самотинi над Волошкою, отих простих гарячих слiв, що гоїли його власну душу. Вони вже мовби прикипiли йому до серця. З ними верталося все згаяне. Боже ж милий, то його рiдний син, рiдна плоть! Обiйняти дорогi рамена, занурити долоню в русяву чуприну, а тодi можна й померти. Якою ж вiн був холодною колодою, яким слiпцем! Хотiв содiяти на краще! Оберегти од пересудiв, од кпинiв. А не вберiг од чогось гiршого.
Нiхто й далi не знав, куди Лаврiн подiвся, нiхто не бачив його вiд самого спаса. Кошовому отаману, коли прийшов до нього, гiрко впала лiва брова й чорнi тiнi пропливли в очах. Вiн теж мовби почував якусь провину, обняв Мокiя, посадовив поруч i сидiв мовчки. Мокiєвi навiть здалося — кошовий почав щось здогадуватися про нього й Лаврiна, одначе не обмовився й про те. Сироватку провiв на ганок писар Яковлев, вiн розповiв, що кошовий вже посилав на Правобережжя розшук, запитував через товмача в татар, проте Лаврiнового слiду не знайшли. Хлопець неначе у воду канув.
Тiлистий, важкий Яковлев скрушно зiтхнув i ще сказав, що йому також вельми шкода такого гарного джуру, без нього кошовий став дратiвливий i аж трохи кульгає на пам'ять, бо часто задумується. I порадив старому дозорцю шукати хлопця, пообiцяв од себе два золотих.
А може, й справдi не виплив Лаврiн з бузьких хвиль, — думав Сироватка. Останнiй, хто його бачив, — Кайдан, Сироватка розшукав його i розпитував пильно. Але Кайдан знав небагато. Правда, вiн запевняв, що втонути Лаврiн не мiг, що татарськi дозори не пiдстрелили козака. Кайдан лежав на стiнi, доки Перехрест не одплив на пiвверстви вниз по рiчцi.
— Рвався кудись Лаврiн, — сказав Кайдан, розчiсуючи саморуч випиляним з кiстки гребiнцем важку, мов кiнський хвiст, чуприну, — не лише од турецького аркана втiкав. Просив його, щоб почекав за Кам'яним Горлом, одказав: "Не чекатиму". Щось його канудило й манило. Мо', де золото назнав?
— Хiба б не подiлився з тобою? — з образою в голосi сказав Сироватка.
Кайдан поглянув на нього здивованими, довiрливими, як у дiитини, очима, мить подумав i ствердно хитнув головою:
— Правда. Подiлився б безпремiнно. Тодi хто зна, куди вiн поривався. Мо', комусь слово дав?
Ця розмова трохи одм'якшила Сироватцi душу, вiн аж спробував пiдвеселити себе звичним: "Бiда бiду…" — та не пiдвеселив. Ох, не минула вона й, мабуть, не мине. Не добро вело Лаврiна, не може воно так страшно заарканити чоловiка. Хотiв було пiти до ворожбита, нехай би видивився Лаврiнiв слiд у чорнiй водi або в розтопленому оловi, нехай би зняв з нього приворот, але не пiшов. Не йняв вiри нинiшнiм ворожбитам. Вельми багато їх розвелося, курять вонючим зiллям, палять собачу шерсть, обмовляють один одного, а власної долi не розгадав жоден. Останнiй справжнiй ворожбит — Свiчкар — помер лiт двадцять тому. Жив не в куренi й не бiля базарища, а в кузi на острiвцi Iгрень, плати за своє ворожбитство не брав, а путь людську прочитував безпомильно. Не було в нього нi старого цапа, нi сови, нi прирученого ужаки, бо" що може знати, — казав Свiчкар, — про людину нiкчемна тварюка?" Вiн все вичитував iз зiр, з очей прибульця та з чистої води. Вiн i собi провiстив смерть на клечальну недiлю, на клечальнiй недiлi й помер. Звичайно, є й серед нинiшнiх такi, котрi не стiльки ворожать, скiльки знахарюють, i знахарюють добре, знаються на хворобах, на всiляких травах i корiннях, але на долях — зась. Доля, вона… Може, й бог не завжди знає, що чекає чоловiка на його путi. Бо ж часом йому таке вироїться, так його закрутить, що вкоїть, чого й сам не сподiвався. Та цур, краще не думати про те.
З цими думами Мокiй послав руку в кишеню шароварiв, намацав капшук з грiшми, посунув у бiк базарища.
На Сiч саме валом валили запорожцi. Завтра рiздво — найбiльший годовий празник, i башлiвка — розподiл усiх сiчових угiдь, i вибори старшини, тут i останнє ледащо не влежить на печi в зимiвнику. Йшли партiями — з форпостiв, залог, добиралися гуртами, валками — од далеких зимiвникiв, поверталися з городових полкiв, iз Слобожанщини, поверталися й тi, якi їздили до родакiв чи пригрiлися бiля жалiсливих удовиць. Йшли лугарi, степовики, заволоки, статковi й нетяги, багатi й голоколiнчики, кобзарi й лiрники, старшини i простi, старцi i калiки, їхали розвальнями, глабцями, штильовими саньми з козирками, з пiдрiзами й без пiдрiзiв, простими i схожими на заморськi кораблики, ще й вистеленими килимами, їхади верхи й вели коней пiд юками, — прямували з усiх бокiв, втоптали, в'їздили дороги, аж вони блищали, наче дзеркало, спiвав i скрипiв пiд полоззям снiг, змiюки — конi викрешували з намерзлого на дорозi льодку iскри, у повiтрi витало передчуття великого, довгого, ситого свята, обличчя яснiли зосередженiстю i усмiхом, очi променiли, серця розкривалися для дружби i добра i дуже рiдко для давнiх порахункiв. Приволоклися навiть тi, що майже нiколи не вилазили з болiт, з риболовецьких куг, — мокрогузи, про котрих кажуть, що вони на паску христосуються мiж собою вареними раками. Це ж про них спiвають слiпцi, буцiм вони, заздрiвши чаплю i подумавши, що то дiвка, почали залицятися до неї. Прибула гостьова партiя з Дону — двiстi чоловiк, привезли поклiн вiд козачого донського круга, два вози таранi та кiлька барил пiнної. Вони розповiли, що бiля днiпрових порогiв бачили предивнеє диво: крижаний припай нижче днiпрових порогiв укрили тисячi тисяч ворон, криги не видно за ними, злетiлися, либонь, з усього свiту й летять далi, зграями й по однiй, й усi падають на кригу, тiльки деякi перед цим перекидаються у повiтрi, а далi стрiмко йдуть униз. Хто їм подає знак, звiдки їм вiдомо про той склик? Такого нiколи не бачили нi донцi, нi запорожцi, довго гомонiли — гадали, до чого б це чорне знамення, й стали думкою: не на добро. Одначе швидко про те забули. За донцями приїхали гостi з Межигiр'я, але й за ними слiд не запав: козаки звiдусiль валом валили на Запорожжя. А що вже юрмилося бiля церкви старцiв, а що вже шнипало по вуличках i завулках усяких волоцюг, пройдисвiтiв — не приведи боже! Мокiю вперше спливло на думку, скiльки‑то всякого народу годується бiля Сiчi. Кожен норовить пожаковати на дурничку, щось потягнути з неї. З найдальших монастирiв їдуть голими драбиняками чорноклобучники, гнуться, побираються, над ними збиткуються, кепкують, часом i потовчуть, але вертають тi у свої монастирi з повними возами добра й туго набитими калитками.
Помiж усiм тим рiзноликим i обiдраним людом статечно походжають козаки — зимiвничани. Тi, котрi посiли хутори, або тримають власний рибний промисел, або курять горiлку й приїхали сюди глабцями, засланими килимами. Ходять по двоє, по троє, купи тримаються. Цих видно оддалеку. Ряснi китаєвi й камчевi каптани, бiлi, лавочного сукна свити, пiдперезанi перськими шовковими або козацькими шкiряними, з пряжками, поясами, поверх каптанiв або свит — тонкi, макової та червоної барви, сукнянi, з позументом жупани. Ще й якi жупани — гаптованi, з заковрашами, широкими вильотами, руки козаки висувають у роздери, а довгi рукави позав'язуванi ззаду й висять, неначе крила; штани на козаках теж ряснi,"в достатку", з — пiд них метляються китицi на халявах, а самi чоботи 'гостроносi, сап'яновi — червонi та синi, шапки на зимiвничанах високi, сукнянi, в хутрi — горностаї та кабарзi, на шабельтасах i лядунках срiбло — все так i мигтить, так i грає барвами. Й хто, спитайте, справжнi козаки — оцi чи отi, що по куренях, у декого з куренян нiчим прикрити грiшне тiло, нi в чому добiги до крам — базару, так i барложаться всеньку зиму на голих дошках полiв чи гнуться бiля теплих груб, виляскують засмальцьованими картами. А що в жодного за душею немає ламаноге шеляга, то рiжуться в чуприндули, за зиму повисмикують один одному оселедцi — пiд весну тi висять, мов обтiпанi мички.