Сироватцi в серцi замлоїла заздрiсть. Отаким статечним, в сукнi й кабарзi хотiлося бачити Лаврiна. Щоб мав свiй статок, щоб на свято приїздили до нього на молодi меди в мальованих глабцях гостi, щоб сидiв вiн, Мокiй Сироватка, на покутi та вiтав гостей повною чаркою, а русява невiстка метушилася бiля печi, червонiла й пишалася. А на колiна лiзли онуки, i вiн удавано (перед гостями) сердився, проганяв їх. Про онукiв думав у своїй зеленiй пустелi дуже часто, повимрiював собi кiлька повiстей.
Саме так проведуть рiздво оцi гнiздюки, сиднi, як бридливо називають їх на Сiчi козаки.
А голота нап'ється, порозквашує один одному носи, повибиває вiкна в шинках, однесе на лiд кiлька пивних комор, а пiсля свят ще и одшкодовуватиме збитки. Пивницi, ятки, шинки, корчми вже приготувалися до свого найбiльшого рiчного генделя. їх тут, за сiчовими валами, безлiч. Є"чистi", де стiни пофарбованi свiтлою фарбою, а по них ще й картини — високi ружi пiд вiкнами, козак та дiвчина над рiчкою, батько Хмiль на конi; там високi вербовi лави, вкритi нала — вошниками, а столи застеленi шльонськими скатертями, сволоки та стiни бiлi, помальованi квiтами. Шинквас фарбований, на полицях чудернацькi пляшки з горiлками аглицькою, нiмецькою, руською, французькою та з усiлякими винами, — а є й такi, куди можна ввiйти лише згинцi i де стеля та стiни чорнi, як у дьогтярнi, а за столи правлять дубовi окоренки, порубанi ножами та ятаганами. То п'яницi, аби шинкар не завдав їм своєї лiчби, помiчають випитi кварти. Там шинкар за шинквасом схожий на убiйника з великої дороги, вiн умiє скрутити руки, що й не писнеш, i вигребти з кишенi пропите, а то й стягнути чумарку. Горiлка в тих шинках жовта, з пригарою, настояна на тютюнi, од неї спирає подих i iскри сиплються з очей. Проте в шинках та корчмах показнiших можна скуштувати трункiв, якi тiльки є на земнiй твердi. Ще й кожен шинок славиться якимсь особливим напоєм, здебiльшого горiлкою, настояною на травах. Є серед шинкарiв чимало дотепникiв, над шинквасом та по стiнах у них понаписуванi примовки, як‑то: "Нам гори нема, тiльки рiвно","Пий за своє й за кумове","Хто її засмакує, радiсть вiдчує","Лiтом не кисне, зимою не мерзне, перед обiдом не сушить, пiсля обiду не душить", i картини веселi на дверях: хмiльний запорожець зачепився за колоду й лається: "Чого, п'янюго, розлiгся на дорозi" або два п'янi куми на однiй кобилi — один передом, другий задом. Здебiльшого починає сiчовик пити, дивлячись на ружi та козака з дiвчиною, а кiнчає, важко схилившись над зарубками. Як воно водиться завжди i скрiзь, до шинкiв навiдуються не всi люди, а лишень затятi дудлiї, пиятики, хоча не поминають їх i люди поважнi — з якоїсь нагоди чи подорожнi.
Рiздвянi свята славляться врочистостями. Як вийдуть комоннi козаки в повнiм бойовiм риштунку — з ратищами, пищалями, як попруть лавами пiшi — стануть по куренях, так i зацвiтуть шапками: кожен курiнь має свою барву, замайорять значки i бунчуки, i вдарять тулумбаси, й гук пiде по долинi, й пiднiметься до хмар золота яса, i пiдуть через мiст на майдан — курiнь за куренем, лава за лавою, суворi й урочистi, гордi й валечнi, готовi на смерть за господнє слово, за пресвяту богородицю i свою матiр — вiтчизну, й гармашi витягнуть з льохiв гармати та поставлять жерлами в тi сторони, де вороги, завмирає козацька душа i прагне звитяги та слави. Свята скiнчаться грищами: кiнськими перегонами по дорозi або по снiгу, вогнистою i луковою стрiльбою, перетягуванням за мотузок на льоду через проруб. А як попруть лусом навкулачки курiнь на курiнь або наляжуть усi нижнi куренi на верхнi, не одному пустять з носа криваву юшку, не один не дорахується зубiв. А одiрваних гапликiв, а кожу — шиння, а втоптаних у снiг шапок — лопатою загрiбай.
Звичайно ж, гнiздюки до тих грищ не вступають. То люди статечнi, розсудливi вони на той час уже сидять на своїх теплих зимiвниках i розговляються рiздвяною ковбасою.
Але воднораз при зустрiчi iз зимiвничанами i якесь iнше почуття ворухнулося в Сироватчиному серцi. Й вiн розправив худенькi плечi, пiдвiв голову й не вступив дороги двом гнiздюкам, що перли вузьким протоптом попiд коморою, з якої нависав козирок снiгу, просто на нього. А чого має вступати? Чи ж вiн, Мокiй Сироватка, менше за них прислужився товариству? Чи вони випили хоч наперсток того лиха, якого вихилив пугар? Ось пiде до церкви, i йому поступляться мiсцем бiля самої богородицi, i в куренi за святковим столом отаман першого привiтає чаркою його, й на сiчовому майданi пiд час виборiв вiн стане в першiй лавi. Тож зiйдiть з чесної козацької дороги, чортовi сиднi! Зiйшли. I стало веселiше на душi козацькому дозорцевi. Й поширшав день. I навiть йому одкрилася на мить божа краса. Дуби над Чортомликом стояли в срiбному iнеї, вiтер зривав з гiлок бiлий пилок i трусив на червонi верхи козацьких шапок, на синi кунтушi, iскрив на сонцi. З самого краю — високий нелинь, його листя вiдсвiчувало мiддю; на сухому вершечку примостився ворон, витягував довгу шию, шипiв — мабуть, вдавився кiсткою. Грiзно хмурились фортечнi стiни, весело тусали один одного вартовi козаки на мiстку — грiлися, поглядали на сонце, чи скоро замiна. I ще одному сiчовику не вступив дороги Сироватка. Високо, неначе норовистий кiнь, кидаючи вгору колiна, назустрiч Сироватцi ломився сiчовий гультяй, прибий; олова Назар Вовкогон. Найхоробрiший, найзавзятiший на Сiчi козак — лице геть у шрамах, щоправда, тi шрами не попсували його, воно гарне, але й гордовите, пихате та нахабне. Назар смiливий, як чорт, i забiякуватий, як п'яний шляхтич. Перший лiзе на борт турецької галери, перший врiзається в татарське стовписько, перший одскочить набiк i приховає венетiйськi таляри. А потiм нишком забере їх, ходить по Сiчi гоголем, а за ним тупотить гурт гульвiс, а вiн заломлює шапку, а вiн дивиться козирем, ще й потiшається над якимсь неборакою, голоколiнчиком. Бешкетує, гуляє Вовкогон тижнiв зо два, далi зникає на кiлька мiсяцiв — подається на Полтавщину чи Слобожанщину. Задурює голови дiвчатам, зводить з розуму молодиць. О, там вiн показати себе вмiє! Там земля вгинається пiд його ногами. Бояться його старости, нишком спльовують услiд поважнi хуторяни, похитують головами батюшки. А йому тiльки того й треба, йому тi покиви душу грiють. Не раз i не двiчi перестрiвали його сiльськi парубки, били тяжко, й приходили позови на Сiч, i прив'язували Назара до стовпа, але завжди знаходився козак, який сплачував за нього викуп. Тiльки раз довелося протанцювати на прив'язi халяндри цiлу добу, й били його киюганами гнiздюки по ребрах i по зiгнутiй спинi (голову затуляв руками), через те тепер у нього одне плече вище за iнше. Але постава така ж горда и шапка заломлена на лiве вухо.
Слава богу, подумав Сироватка, що Лаврiн не такий. Гордовитий, але поштивий i цнотливий, стоїть на людськiй честi. А це таке стерво… Та ще й небезпечне.
Сироватка уступив Вовкогону на пiвноги. I Вовкогон, либонь, збагнув усе, блиснув бiлими зубами (клацнув, неначе вовк) i теж став однiєю ногою в снiг. Спочатку хотiв деменути плечем, щоб одлетiв упертюх за третiй замет, а тодi упiзнав дозорця, торкнувся правицею сивої шапки.
Другого дня свiтлої недiлi Сироватка встав рано, почистив жупачок, причепурився, повивертавши кишенi та повисипавши з них тютюн, пiшов до церкви, одстояв утреню, таки сподобився честi стояти навпроти пресвятої богородицi, а коли пiвча заспiвала канта i всi запорожцi вийняли до половини з пiхов шаблi, Сироватцi аж мороз пiшов поза спиною, й вiн оголив кривого сталевого клинка й вiдчув, що боронитиме рiдну вiтчизну до загину. Доспiвали канта, ще раз брязнула криця, розсiявши по церквi мiрiади синiх та червоних iскор. I розчулив, розчулив суворому козаковi серце дитячий хор, хлопчики спiвали так щиро, так гарно, аж Сироватцi сльоза загiрчила в очу. По тому Мокiй роздав по копiйцi старцям — виловлював оком тихих, сумирних, обминав настирливих, котрi лiзли в очi, намагалися втиснути в руку маленькi, як горiхи, й твердi, як шрiт, проскури, пiшов до свого Васюринського куреня снiдати.
Мерехтiли iскрами натертi до блиску позолоченi панiкадила на стiнах, i лампади горiли яро, по — святковому. На лавах — новi нала — вошники, зметено порох з образiв, навiть сволок натерто вiхтем до жовтого полиску. Люду набилося — не протовпитися, виринали курiнь, аж пара димiла з рота. На всiх обличчях — смиреннiсть, статечнiсть, урочистiсть, щоправда, ця врочистiсть трохи розтала за сир — ном: чимало козакiв непоштиво казало про кошового, бо наклав заборону в цей день на продаж горiлки. Бiгали на крам — базар, але там усi корчми, всi рундуки та ятки стояли замкненi, а помiж них походжали осавули, пильнуючи наказу кошового. Кiлька чоловiк навiть вигукували, що кошовому одiллється сьогоднi на виборах, що вiн нап'ється чорної, то бiльше, перед самим снiданком у курiнь увалився гурт сiчовикiв, од котрих пахло до ката смачно, вони були веселi й говiркi й одразу ж завзято запрацювали ложками. Вони зiзналися, що ходили на ралець до вiйськового суддi й вiн пригощав чистою, без пригари, горiлкою, й французькою горiлкою, i навiть грiтим мускатом з перцем."От кого нам на кошового кричати, — казали вони. — От хто почастує нас пiсля башлiвки".