Мав суддя на посадi свiй двiр, а в ньому винокурню з трьома казанами, курив з челядниками горiлку на продаж, варив мед i пиво; останнiми днями, кажуть, курiло, аж зайнявся димар. Iншi брагар — ники платили чинш у Вiйськову Скарбницю, суддя не платив нiчого. Не платив вiн i за олiйницю дубом, i за гончарну пiч.
— За куфу смердючки ви готовi цiлувати пiд хвоста болотяного дiдька, — суворо сказав курiнний, i горлопани трохи примовкли. — Немає у вас встиду й лицарської честi.
I коли кухар виклав на вагани варених у солоному, пахучому саламурi з десяти приправ варених судакiв та осетрiв, курiнний роздiлив рибу мiж товариством, а крикунам наказав вiддати хвости. Тi заклiпали очима, але ставати проти отамана не насмiлилися. Слово його тверде аж до нових виборiв, i рука в нього важка.
По снiданку сiчовики чистили одяг, зброю, ваксували чоботи, кiлька чоловiк пiдфарбовували вуса. Пiд ногами крутився п'яничка Жук, вiн уже десь виклянчив штани й чоботи i тепер випрохував кунтуша або свиту. На покутi сидiв кiт — умивався. Здоровенний котяра з товстою мордою i обмороженими вухами.
Хоч i чекали всi того гарматного пострiлу, все ж вiн ударив зненацька. Забряжчали круглi, неначе тарiлки, шибки, курiнний перехрестився на образи й пiшов до сiчової канцелярiї, де збиралася старшина. А на майданi вже дрiбно торохтiли литаври, политаврщик вибивав" склик". Одначе запорожцi не вельми поспiшали. Нехай їх почекають тi, кого мають вшанувати. Вже у литаврщика впрiла чуприна, вже паламарi винесли з церковного притвору та поставили на снiг маленького горiхового столика, накрили його килимком, уже бунчужний уткнув у замета пiд церквою стяг — зелена камка затрiпотiла, й затрiпотiв на нiй образ архiстратига Михаїла, який погрожував мечем усiм ворогам вiри христової. А снiг на майданi лежав чистий, невтоптаний. На майдан потяглися першi гурти сiчовикiв.
А що й далi сходилися повiльно, по куренях метнулися осавули, пiдганяли забарних кулаками. Ставали по куренях, шапки грали одним квiтом. Але по якомусь часовi козакiв з'юрмилося — не повернути плечем. Курiнь напирав на курiнь, мiшалися барви, гомiн стояв, як на великодньому ярмарку. Декотрi, кому не вистачало мiсця, видряпувалися на високi призьби, на купи колод, ще iншi намагалися вилiзти на куренi. Рiг покрiвлi Кущiвського куреня осiдлало кiлька чоловiк, вони пообдирали стрiху, й кущiвський курiнний лаявся чорно, стягував нахаб за ноги. Якийсь козак вилiз аж на колодязний звiд, i двоє сiчовикiв з реготом то опускали цебер у колодязь, то швидко витяг, вали його, й сiчовик лiтав, мов на гойдалцi. З нього уже спав лiвий чобiт, але той не просився. Попереду натовпу стояли сiчовi дiди, тi, що в битви вже не ходять, а тiльки дають поради, на них найкращий од, яг (повитягали зi скринь пересипанi махоркою шитi золотим галуном кунтушi i бобровi шапки, шевровi чоботи), вони були поважнi й урочистi, бо й залежало од них найбiльше. Щоправда, не все.
Вже понад два тижнi мололося на Сiчi виборне борошно, козаки радилися по куренях i в шинках, вишiптували та вигукували най — достойнiшi iмена, якi натовп або сприймав схвальним гомоном, або забивав у пельки кулаками, потроху залишалися найдостойнiшi, вони обростали, наче бджолинi матки на вiттi, новими прихильниками, iншi ж одпадали, їм обцурковували крила.
Окремим гуртом утоптували снiг донцi — прийшли й собi подивитися на вибори, гомонiли мiж собою, зачiпали запорожцiв. Їх вибори не обходили, трималися вiльно, їм просто було цiкаво.
Сироватку, котрий напочатку стояв попереду, одтiснили, розлучили з кумом Шевчиком, i тепер вiн змушений був заглядати наперед через голови. Майдан аж двигтiв, гомонiв приглушеним гомоном. Сiчовики радилися кiлька днiв по куренях, курiнь з куренем, щодо деяких старшин згоди дiйшли, а щодо iнших — нi. Й починали доходити тепер. Подекуди згода йшла на згоду, а подекуди — на незгоду. Поки що не виймали з кишень кулакiв, але деiнде слова летiли, як розпеченi ядра. На церковному карнизi, попiдбиравши лапки, сидiли голуби, зизими намистинами очей позирали вниз, здавалося, їм теж було цiкаво. Один голуб зiрвався, облетiв навколо банi, знову сiв на карниз.
— Припiкає, — тер вуха миршавий рябий козачок i моргав посрiбленими вiями.
Хiба це мороз, — посмiхався лiтнiй червонопикий, з бородавкою на верхнiй губi козак у кабарзi, в довгому кожусi, критому синiм сукном, i у великих, добре напоєних дьогтем чоботях. — Ось колись були морози.
— Тодi морози були добрi й кожухи також, — вищиряючи прокуренi зуби, кинув рябий козачок.
— Хто ж тобi не дає купити такий зараз…
— Купило притупило.
— Гараздуй як слiд, то й вигостриться.
— За такими, як ти, нагараздуєш.
Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снiгур — донець, разiнець (по разiнщинi на Сiч прибилося чимало донцiв, змiшалися iз запорожцями, бояри допиналися їхньої видачi, але їх не видавали, через це тi ще косiше дивилися на Сiч) — хитнув головою:
— Наче з гармати. Нечистий гримає.
— А старшина бариться, — хукаючи на пальцi, сказав Снiгур.
— А чого їм — у теплi сидять, — зi злiстю кинув рябий козачок. — Люльки курять.
— Якi люльки, дурню. Вони — в iєромонаха, — розважливо сказав козак у синьому кожусi. — Тобi аби, наче дурнi, з гори бiгли.
— Бiгли не бiгли, а козаки ждуть.
— Пiдождеш, невеликий пан.
— Ми їх обираємо, — правив своєї рябий козачок. — Ось вiзьму й скажу…
— А тобi казало пiдiтнуть.
— А що, вже й на Сiчi не можна мовити слова правди?
— Воно то можна, — почухав пiд шапкою чуприну козак з темним, посiченим глибокими зморшками обличчям. — А тiльки…
— Що тiльки?.. Що тiльки? — сiкався рябий козачок, вар'ював з холоду i злостi. — Ось крикну Чиргикала на суддю…
— Так в Чиргикала очкур з валу.
— Очкур, може, й з валу, а хто перший на турецьку каторгу вилiз?
— Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв'язався — бачив.
— Ми ось на твоєму черевi розв'яжемо очкура.
— Тихiше, уже йдуть, — хтось збоку.
Од верхнiх куренiв, де стояла сiчова канцелярiя, потяглася старшина — кошовий, суддя, писар, осавул, вони пробиралися черiдкою попiд стiною церкви та купкою хрестiв i капличок, поставлених на пам'ять кошовим отаманам. Вся старшина у святковому одязi, нових чоботях, при зброї. Дивилися в землю, а що думали — один бог знає, мабуть, кожен своє. Уже в колi кошовий випростався, вийняв з‑за пояса булаву. Литаврщик, маленький, верткий чоловiчок, схожий на мавпу, яких iнодi привозили заморськi купцi, двiчi хвацько вибив дрiб на честь старшини, увiткнув палички в снiг, хукав на посинiлi пальцi. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв, ну, як я втнув?! Кошовий пiдморгнув йому ледь помiтним покивом брови. З церкви винесли корогву i хрест iз дашком, вийшов iєромонах у камчатих ризах, дяки, пiвча, розпочали молебiнь. їх ледве чи й слухали, чийсь захриплий бас позаду те й знай вигукував: "Та його головою тiльки клинцi забивать", мабуть, у такий спосiб одкидав чийогось кандидата, а темний лицем, наче древня iконка, старий iєромонах кривився, немов од зубного болю, зло косував сльозливим, в червоних прожилках оком. Широким рукавом змiтав з євангелiя снiг, що танув на теплiй, щойно винесенiй з церкви срiбнiй оправi, читав молитву швидко, рота розтуляв не широко — боявся застудити горло.