Молебiнь скiнчили швидко, iєромонах i обидва дяки сховалися в церквi, а пiвча лишилася, бо теж була з сiчовикiв. Тепер старшина опинилася мовби в тiсному кiльцi. В груди суддi вперся важким поглядом гармаш Дем'ян Топтуха, i всi знали, чого вiн пронизує того очима: дав суддя гармаша на спитки за вкраденi грошi, а тодi тi грошi знайшлися. Колишнiй осавул, а тепер зимiвчанин Iван Гапочка нетерпляче переминався з ноги на ногу: несправедливо посадили на ораних ним грунтах Гриця Колоса. I ще кiлькоро запорожцiв дивилося на суддю зизом."Викажуть, викажуть усе, — думав суддя. — Невже кошовий не заступиться?"
Обличчя кошового не виявляло нi страху, нi занепокоєння. Вiн обвiв поглядом запорожцiв, сказав:
— Нинi, панове молодцi, у нас новий рiк, треба нам, за звичаєм, роздiлити рiчки, озера, урочища. Розпочинай, писарю.
Яковлев зняв з голови величезну шапку з хутра чорних лисиць, пересипав туди з кишенi заздалегiдь написанi ярлики, поклав шапку на столик. Пхукав у пишнi вуса, неначе по важкiй роботi. Курiннi по одному, за сонцем, пiдходили до шапки, тягли папiрцi. Однi йшли до своїх куренян радiснi, iншi чухали потилицi, а отаман Батуринського куреня аж шапкою об землю вдарив.
— Чи ж не напасть: третiй рiк Сухий Луг випадає.
— Пороблено, пороблено! — гомонiли батуринцi. — Хтось напустив ману на нашого курiнного.
Але що вдiєш: перебашльовувати не випадало. Треба б помiняти курiнного, але теж шкода — дбайливий хазяїн, майстер на всi руки й герцiвник на шаблях найкращий на всю Сiч.
Тихо розiбрали з шапки пiдписаря ярлики на новi зимiвники тi, хто поодружувався минулого року й ще на мав грунтiв. Товариство давало їм на нове хозяйство поради, од яких почервонiла б i пiч.
Кошовий дивився убiк, мовби все те його не обходило зовсiм. А може, й справдi не вельми обходило? Все йшло заведеним порядком, все тут знало своє мiсце й чин, i йому, власне, робити було нiчого. Так велося одвiку, тут не доступи й не переступи — сiчовi дiди пильнували закону суворо, вимагали виконувати його до цяти.
У Сiрка сьогоднi був гарний стрiй душi. Хоч i одкарбувало щось У думцi, що минув ще один рiк, що вiн ще трохи наблизився до того чорного порога, за яким погасне день, i почорнiє снiг, i стануть нiмими голоси. Але ж поки що йому днiє, й чує вiн дзвiн литаврiв, i козаки променять очима. Вiн не боявся їх. Не боявся, що хтось викаже якусь кривду, хтось вилає. Ну, вилаяти… Й у душi ворухнулося щось гостре, гаряче. Нехай одважиться! А найперше, думав, того не буде, бо не чинив по несправедливостi. Намагався жити не за примхами, а за велiнням совiстi. Проте вiн не пiдлещувався й не жив христовою заповiддю.
Й не намагався так жити. Є люди добрi, якi хочуть бути добрими. Хочуть, щоб про них ходила слава як про добродiїв, вони гасять у душi злi пориви, прихиляють до себе м'якiстю й тихiстю. Влещують усiх чисто, лагiднi до правих i неправих, бо зробили влещення i доброту собi промислом заради того, аби обiйняти високi посади. З часом у багатьох це стає другою душею. То, мабуть, i справдi на добро, якщо стає душею. Проте отаман нiколи не нахиляв себе на те. Зло й добро ловив серцем i розумом, але частiше чинив за велiнням серця, за добро платив добром, а за зло вiдмiрював злом. Може, ще й через те, що не боявся. Не боявся зла. О, вiн i сам бував гнiвний. Щоправда, швидко одходив, але той, на кого впав його гнiв, пам'ятав довго. Вiн зумисне не догоджав нi окремим людям, нi цiлому свiтовi. Вiн не був їхнiм бранцем i не хотiв ним бути. Схоче — покине все, збере ватагу й пiде за Буг або на Кубань. Як колись пiшов од гетьмана. Та й потiм таке бувало не раз. Звичайно, лiта поклали свої карби й на його душу. Вiн помiчав, що вже не такий, як був колись. Не такi i гнiв його, i доброта, й щирiсть. Цi змiни помiтив у собi давно, неначе бачив себе збоку, неначе розглядав у комусь чужому. Колись, за молодостi, та й довго по тому, вiн був занадто щирий, непослiдовно щирий i довiрливий. Мiг легко купитися на дзвiнке слово й гарячий блиск очей, мiг розчулитися трохи не до слiз, а потiм розчаруватися й повiрити в щось iнше. З роками душа загрубiла, оцiєї наївної щиростi вже не мав. Вiн навчився розумiтися на людях, промацувати їх думкою, вивiряти на вчинках. Проте це зовсiм не означало, що вiн змiнився геть до решти, що вiн уже нiколи не вiрив у блиск розгарячiлих очей, у порив i слово. В людинi не перемiняється доконечно нiщо, тiльки гартується або розгартовується, твердiшає чи розм'якшується. Його й зараз могли збурити i слово, й пiсня, зате встигав i обмислити, що буде, як усе скiнчиться. Слимакам, хитрим людцям прилiпитися до нього не вдавалося. Вiн їх розпiзнавав i тодi ставав нещадний, й мусили вони втiкати з — перед його очей. Кошев'я на Сiчi правити важко. Люду тут багато, i люд усiлякий. Є козаки сумирнi, працьовитi, є чеснi звитяжцi, а є й харцизяки — зарiзяки, є такi, якi вар'юють проти всiх, навiть проти самого бога, вар'ювання — то i є їхнє життя, а є такi, що по кiлька разiв на день мастять єлеєм душу, а по тому нашiптують по куточках лихi слова. Однi хочуть вознестися над товариством славою, iншi — доп'ясти пiрнача чи хоч осавульської палички. Є жмикрути, є п'янички, є непитущi, є повнi безсрiбляники. Переважна бiльшiсть — просто козаки, якi втекли вiд пана, чесно й вiддано служать товариству та вiтчизнi. До когось Сiрко лелiє серцем, когось зневажає, але при кошев'ї не має нi улюбленцiв, нi ворогiв, нi синiв, нi пасинкiв, намагається ставитись до всiх однаково, навiть до своїх зловорожцiв, адже розумiв: репрезентує владою навiть їх, i нi в кого iншого вони правди знайти не зможуть. Таке ставлення до людей зробив неухильним законом i впевнився, що воно — єдино правильне. Думав над тим давно й довго i гнуздає сирицею крутий норов i гаряче серце. Буває, хоч i рiдко, сириця обривається. За тим шкодує.
А через те, що не крутiйствував, не чинив нi проти кого пiдступiв, й не боявся нинi нiкого. Дивився у натовп, не одводив погляду. Може, хтось i має на нього зло, напевне, є такi, адже не можна вволити волю всiх, та вiн i не збирався догоджати будь — кому, жив власним розмислом, жив турботами коша, — нехай кажуть, вiн зустрiне їхнi слова з одкритими очима. Знайде своє слово. Дасть одвiт усiм. Вiн не заховав до власної кишенi жодного шеляга. Не послав на смерть, як те роблять гетьмани, жодного чоловiка задля своєї вигоди. А якщо вiн їм чимось не до серця, нехай обирають собi iншого. Йому вже добряче остирався цей хоч i поважний, але й клопiтний для його лiт уряд.
Поволi гомiн вщухав. Потiм, пiзнiше, по куренях довго снуватимуться балачки довкола нових урочищ i будуть сварки та радощi, а зараз усi мовби забули про ярлики. Кошовий обвiв товариство довгим поглядом, ступив крок уперед, зняв з голови шапку, вклонився на всi сторони й поклав булаву на покритий килимком столик. Його чисте, з високим чолом, ледь кiбцюватим носом обличчя було незворушне. Навiть снiжинки не танули на ньому, тiльки налипли в кущiв'ї брiв та додали трохи бiлостi в оселедець, а од чисто виголеної голови одскакували.
— Братiя моя, отамани — молодцi, славне Вiйсько Запорозьке, — сказав дзвiнким на морозi голосом. — Дякую за честь, котрою були удостоїли. Важке випало лiто, й не всi, хто вручав менi сю булаву, стоять сьогоднi отут, на майданi. Декотрi дивляться на неї з Капулiвських горбiв, декому випив ворон очi пiд Ладижином, або в гирлi Корабельної, або на Бузi. За них дам одвiт перед богом. А перед вами — за тi негаразди, якi маємо в сiчовому домi. Ви знаєте їх. Виповiдайте вашi кривди й виберiть собi нового кошового по достоїнству своєму i за звичаєм козацьким.
Сiрко одступив од столика назад, у гурт старшини. Над майданом запала тиша. Була чиста й прозора, як перша крига на Днiприщi. Ледь — ледь поскрипував пiд ногами снiг та десь побрязкувала об шаблю лядунка. Той звук теж був чистий, срiбний. Над плавнями тужавiв вiтер, закручував на гребенях куренiв колючий снiг, сипав важкою крупою на шапки, ворушив сиву чуприну на головi кошового, тугi снiжинки били йому просто в обличчя. Сiрко, вже не кошовий, а звичайний, хоч i значний, козак, стояв непорушне. Про що думав? Про напастi й лиха минулого року, про ще бiльшi бiди, котрi нiс новий, тисяча шiстсот сiмдесят п'ятий рiк, — потерпав: виберуть чи не виберуть на нове кошев'я?