Тихої зоряної ночi татари добиралися до Сiчi. Варту бiля могили Мама — Сура зняли безшелесне. Марко вказав землянку, в якiй вона сидiла, й видолинок, яким пiдлiзти до неї. Сторожа пильнувала не вельми, тiльки зрiдка хтось вилазив з куги, озирав степ i мерщiй пiрнав назад у тепле кубло. Дозорець, який саме вилiз iз землянки, пiдстрибував на горбочку, як заєць. Це був зовсiм молодий козак, вiн грався сам iз собою, зi степом, з мiсячним сяйвом, яке текло мiж синiх снiгiв. Три стрiли — двi з чорним, одна з бiлим пiр'ям — вп'ялися йому в спину, вiн упав не зойкнувши. Решту, чотирьох, схопили живцем. Їх поклали горiлиць на снiг, вони бачили темнi обличчя татар, високе небо й важкi, холоднi зорi. Бачили одну нову зiрку, звечора її ще не було, вiдали, що небавом бiля неї спалахне ще чотири. Напевно це вiдало троє, четвертий сподiвався якось одвернути її з'яву. Ковтаючи сльози презирства до себе, прошепотiв, що покаже, якою з восьми хвiрток вони пройшли сюди, примкнувши її за собою дерев'яним ключем i заховавши його в снiг. Його поставили на ноги, троє iнших лишилося лежати на снiгу з перетятими ятаганами горлами. Нiхто вже не помiтив, чи побiльшало на небi зiрок.
Орда i яничари спiшились у долинi Татарки, коней лишили бiля запорозьких стогiв. Вони оточили їх, били пiд ноги сiно, засiвали бiлий снiг свiжими кiзяками.
Через Днiпро, широким Днiприщем полонений дозорець повiв татар до Сiчi. Стежка, яку протоптали дозорцi, була вузька, брели глибокими снiгами, що покрили кригу.
Селiм — Гiрей сидiв на схилi Мами — Сури. На снiг накидали подушок, заслали попонами, й хан стримiв на цьому гнiздиську, як чорногуз на купинi. Перед ним лежали безмовнi, заметенi снiгами плавнi. Снiги переливалися в мiсячнiм сяйвi, одсвiчували холодом. Дерева внизу теж були обкиданi снiгом, стояли, закутанi в синi кожухи, як нiмi велети. Сiч чорнiла за кiлька верст по той бiк Днiпра. Бачив її неясно, швидше вгадуїав, нiж бачив, там не свiтилося жодного вогника й не було чути жодного згуку. Темна, з розмитими берегами крайка, кiлька чорних горбкiв i щось сиве, як дим, — усе, що мiг ухопити зором.
Спiшене татарське i яничарське вiйсько посувалося по заметенiй снiгами кризi. Спочатку перетнуло Днiпро, а далi вийшло на широкий, майже прямий рукав. Там окремi постатi злилися в один темний, ворушкий потiк, що котився в бiлi нетрi ночi. З обох бокiв громадилися синi тiнi i якiсь кучугури. Скрiзь — на деревах, на кризi, на сивiй пеленi снiгу — лежала мовчазна засторога приснулої небезпеки. Один випадковий стрiл, один погук — i все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемiшається з бiлим, бiле — з червоним. Так здавалося хановi. З кожного воїна перед походом узято присягу на тишу, кожному риштунок перевiряли чаушi, кабашi, аги й калга.
Зрiдка Селiм — Гiрей через товмача звертався до зв'язаного Марка, що сидiв на снiгу, й той вiдповiдав. Чорнi вежi з того боку — там частокiл, з цього — плетенi iз лози кошi, засипанi землею. Кошi вже старi, фортецю, кажуть, закладав лiт двадцять тому кошовий Лутай з козаками. За Сiрка пересипано двi башти й поставлено двi новi, пущено в рiв воду та прорубано кiльканадцять нових бiйьиць для гармат. Гармат на сiчi багато, скiльки саме — Марко не знає, але є великi, є мортири, є й малi, на колесах та ручницi. Лiд довкола Сiчi обрубують спецiальнi команди. Марко говорив i говорив, намагався пригасити розпач, що пiднiмався з глибини дуi. Вiн розумiв, що вчинив зраду, якої, мабуть, запорозький кiш не знав одвiку. Йому хотiлося, аби запорожцi прокинулися, вдарили по басурманах та погромили їх, i воднораз боявся того. Перед ним лежали Днiпро, плавнi, Вiйськова Скарбниця, кiш. Кров била в мозок, коли дивився в той бiк. Звiдти вiяло чимось рiдним, дорогим i… страшним. Плюгавий хан з плюгавою ордою при його допомозi ось зараз розтопчуть запорозьку твердиню на порох. Й не заспокоювала думка, що татари й турки доскочили б Сiчi й без нього. Через те вже майже в напiвбожевiльнiй маячнi розповiдав хановi про запорозькi гармати, зумисне добудовував башти, помножував сили, мовби шукав у тому застрашеннi якогось рятунку чи хоч полегкостi зструпцьованiй зрадою душi.
Селiм — Гiрей слухав його, широко розплющеними очами дивився на Сiч. Вiн ще нiколи не був так близько вiд коша гяурiв. Йому й справдi здавалося, що запорозькi гармати прозирають аж сюди. Хану стало моторошно й холодно. Потягнув на плечi зшиту з ведмежих шкур повсть. Мимохiть оглянувся назад. Нiмою стiною стояли за спиною сеймени. Неспокiй звiяло з серця. Селiм — Гiрей знову подивився на Сiч. Чорна рiка воїнiв уже допливала до неї. Було тихо. Десь двiчi протяжно завив вовк та гулко, мов гарматний пострiл, вдарила на Днiпрi крига.
Хан здригнувся. Йому здалося, що вiйсько посувається надто повiльно. Подивився на зорi — чи далеко свiтанок. Небо було синє, зорi висiли низько, здавалося, їх можна було хапати руками й ховати за пазуху. Але вони бринiли од холоду, тож вiд самої думки про те, що кладе їх за пазуху, хана зморозило.
У повiтрi майнула чорна тiнь, рiзко вдарилася вбiк. Сова. Пугукнула, летячи над лозами, i знову холодний дрiж прокотився по хановiй спинi. Неймовiрно повiльно спливав час. Хан злостився, кусав губи, що не володарював над часом, а тiльки над людськими життями. Не володарював i над своїми почуттями. В серцi то витанцьовували божевiльнi дервiшi, то щось бубнiли муедзини. Оцi години — години вiчностi. Сто чи й бiльше лiт стоїть на перешкодi Кримському ханству Запорозька Сiч. Вона стримить, як кам — iмь на бистрiй рiчцi, на якому розбиваються швидкокрилi галери. Тисячi їх розбилося за вiки на тому каменi. Й судилося той камiнь сколупнути йому, великому хановi великої орди Селiг. i — Гiрею. Його iм'я прокричать з усiх мiнаретiв Стамбула та Адрiанополя. Його iм'ям назвуть кораблi i мiста. Воно вже летить на крилах вiчностi Благословенний час, тiльки збiгає вiн надто повiльно.
Служник з дзигарями чипiв за хановою спиною, але хан волiв на дзигарi не дивитись.
Врештi прибiг захеканий гонець — один з тих, що ланцюгом простяглися уздовж Днiприща, то звiстка долетiла, як птиця.
— Гяури сплять. Лiд навколо сiчi не обрубаний. Яничари вже заходять до фортецi.
Хан зняв iз мiзинця персня, дав гiнцевi.
— Перейняти всi дороги до втечi. Оточити фортецю з усiх бокiв, щоб i дух не. вилетiв звiдти, — вже вкотре повторив слова Кепрюлю.
На Днiпрi знову лунко стрельнула крига. Вiдтак з синьої мли долинуло коротке вовче виття. Це вже вив не вовк: татаря подавали знак, що Сiч оточили, що кiльце замкнулося.
Селiм — Гiрей вийняв iз пiхов шаблю. На її лезi з обох бокiв горiли золотом слова: "Володар хан" — з одного боку i" Це — найповнiший доказ" — з другого.
Хан поцiлував шаблю i поклав її собi на колiна. Вiн розпочинав велику битву за остаточне знищення гяурiв.
* * *
Сироватка реготав увi снi. Йому снилося, що кум Шевчик i його брат Одарiй виловили в Скарбнiй русалку й принесли йому в подарунок. Русалка дивилася на нього зеленими очима, намагалася прокусити сiтку, в яку замотали її сiчовики. Мокiя розпирав смiх, бо козаки забули звичай, який найпильнiше забороняв приводити на Сiч жiнку, а русалка хоч i нечиста сила, а таки ж жiночої породи. От, думав, перепаде їм, як вернуться з обiднi запорожцi.
Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всi жiнки, якi снилися будь — коли Мокiю, були схожi на Мавру Чи через те, що майже не знав iнших молодиць, чи за щось в покуту. Вiн розумiв це навiть увi снi, сердився, але нiчого не мiг перемiнити. Отак — не вистачало йому, ще на Сiчi Маври.
Од реготу й пробудився й здивувався, що лежить на долiвцi. Йому нахолов правий бук. — низом З — пiд дверей бив холодний, як лезо ножа, струмiнь. Але ворушитися не хотiлося, вiн потягнув кирею, обгорнувся полой. Помацав рукою — груба вже вичахла. Лiворуч, вткнувшись пуском йому в плече, спав кум Шевчик. Плямкав увi снi губами, Прицмокував, неначе маляс лизькав. Сироватка пригадав сон, посмiхнувся й осiнив себе хрестом. Про всяк випадок. З лiвого кутка куреня долинув тихий гомiн. Сироватка повернув голову (в нiй одразу нiби зрушилося щось, аж тенькнуло в скронi, й згадалося, яке питво вживали звечора), побачив жовтаве свiтло, котре вибивалося з — пiд попони. Там сидiли запеклi картярi. Гарно вони вкублилися: в самому кутку, в закапелку мiж грубою та стiною, завiсилися двома попонами — однiєю од високого полу при стiнi, на якому спали запорожцi, другою — од причiлкових вiкон та дверей. На пiдлозi стояла свiчка з воску й чорнобильнику у дерев'янiй тарiлочцi. Вiн тiльки й бачив її. Гравцiв не було видно — та вони вже, либонь, i не грали, просто точили ляси — вiн вгадував їх по голосах. Власне, знайомий йому тiльки один голос — старого Цвiркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна й трохи характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти тих, що жили на Сiчi в давнiшi роки. Тi вмiли плавати по землi в човнах, проходити по дну рiки, брали в руки розжаренi ядра, повертали вершникiв на птахiв, а пiщаниць — на котiв. Або кинуть на Днiпро кирею, посiдають троє чи четверо на неї й пливуть собi, люльки палять. Ще й, гемонськi хлопцi, вусом не ведуть i оком не зморгнуть, буцiм так i треба. А що Цвiркун? Щоправда, в карти з ним на грошi грати не сiдай, обдере, як вовк козу, ще вмiє без ключа одiмкнути будь — якого замка, найбiльше ж, на що вдатний, — молоти язиком. Бреше, аж курява встає, й щоразу по — iншому Зараз теж всiвся на свого шевляга, править теревенi, i язик йому не пухне.