— …Отож каже йому чорт, — вiв свою повiсть Цвiркун, а молодi козаки навiть дух попритаювали: пiвнiч, святочний вечiр, його, нечистого, не доведи господи i в думках споминати, а дiд ним так i крутить. — "Вертайся, козаче, до мене з найкращим другом". Прийшов чоловiк додому, сiв на покутi та й думає: хто в нього найкращий друг? Швидко й домислився: жiнка — хто ж iще. Приходить з нею до чорта. А чорт той вже й не чорт, а панич, та такий гарний та красний, вуса пiдкручує, чорними бровами пiдморгує, не зогледiвся чоловiк, як вони з жiнкою вже у кутку всiлися та й почали перешiптуватись.
"От тодi, — каже чорт, — заживемо…". Й тиче жiнцi ножа, а та ховає його в рукав свити. Плюнув чоловiк i поволiкся додому. Ще в нього двi нагоди залишилось, чорт загадав до трьох разiв. Вдруге прийшов вiн iз сусiдом, товаришем з дитячих лiт, а чорт уже знову не чорт, а купець, сидить за столом i червiнцi по купках розкладає. I знову не встиг чоловiк снiг iз шапки обмести, глип — товариш його стоїть бiля чорта, й той йому в кишенi золото сипле. А сам шепоче щось i очима на сокиру в кутку серед рогачiв показує. А товариш згiдно киває головою. I вдруге чоловiк нi з чим поволiкся додому. Залишився в нього останнiй, третiй раз. Довго сидiв того вечора на покутi та думав, хто ж у нього найкращий друг. Перебрав мислiєю всiх сусiдiв, усiх родакiв — i не зважився нiкого взяти з собою. Вже, мислив, програв чортовi душу. Вийшов з хати, а тут — пiд ногами Рябко крутиться. Чоловiк i взяв його з собою. Тiльки чорт побачив Рябка, так i завертiвся по корчмi, так i закрутився, хотiв шаснути до мисника, де козакова заставщина лежала, а Рябко його за литку — хап…
Сироватцi знана ця гiрка повiсть. Гiрка ще й через те, що в нього теж немає справжнього друга. Плекав надiю на Лаврiна, принаймнi думав, хоч не Лаврiн йому, а вiн Лаврiновi був би справжнiм другом. Мокiй охоронив би його й од чужого заздрiсного ока, й од злих урядовцiв, й од усього бридкого на свiтi.
Запорожцi в кутку й далi ходили оповiдями бiля чорта.
З чортом Сироватка за все життя мав тiльки одну лиху приключку. Це було ще в своєму селi, Драбинiвцi, за часiв його довгого парубкування. Йшов якось пiзно ввечерi греблею й почув, як нечистий каламутив пiд мостом воду. Був вiн у печiнках усiм, бо ж стiльки всiляких кабешiв робив, не приведи боже. Пiп уже й воду святив, i хрест ставили на мосту, але нечистий якимось побитом навiть хрест у воду зiпхнув. I порiшив Мокiй прислужитися громадi, цiною власної душi порятувати її. До того ж Мокiєвi тодi грала в жилах толiка горiлки, висока святобливiсть штовхнула його на той вiдчайдушний вчинок. Щиро помолившись боговi, затиснувши в ротi мiдного хрестика, що висiв на грудях, спустився пiд мiст i кинувся на руду поторочу. Вiн ухопив її за хвiст, що був твердий, гнучкий i слизький, поволiк на греблю. Потороча опиралася, i хоч страх випирав Мокiєвi душу, вiн таки виволiк нечистого на греблю, по якiй саме проходив гурт парубкiв. Хтось роздмухав од жару в люльцi вогню, й коли вiхтик сухого сiна спалахнув, усi побачили бiлобоке теля. Парубки реготали, теля мекало, а Мокiй хекав, як ковальський мiх. Вiн пiшов додому й не бачив, куди подiлася бiсова тварина. Й хоч наступного дня Iса—єнкова Мокрина божилася, що то її теля. Сироватка стояв на своєму, бо знав, з ким насправдi стояв у смертельному прю. Нечистий, коли. вже було нiкуди подiтися, перекинувся в теля.
У цьому його ще бiльше впевнив припадок, що стався зi скрипалем Кийком на тому самому мiсцi. Це було навеснi, й моста тодi не було, його знесло повiнню, з води стримiли тiльки чорнi палi. Женучи вранцi худобу до череди, люди побачили Кийка, що сидiв посеред рiчки на палi й витинав на скрипцi" циганочку". До нього гукали, кидали груддям, а вiн нiчого не чув i знай шкварив одсирiлим смичком по струнах. Музика тiльки тодi отямився, коли до нього пiдпливли човном; здивовано оглянувся й розповiв, що вчора увечерi вертався з корчми, де грав з двома iншими музиками, його перестрiли паничi й попросили, щоб пограв у них на весiллi. Вiн пiшов з ними, грав їм усю нiч, паничi з панянками танцювали, й пригощали його вином, i давали грошi. Понасипали червiнцiв повнi кишенi."Ось вони", — Кийко виймав з кишень овечi кiзяки.
Сироватка не мiг утямкувати, чого це йому не спиться. У теплi, в добрi, шабля ворожа не висить над головою, звiр не блукає доокiл. Од причiлкового вiкна долiтало голосне, з присвистом, з гагаканням хропiння, хропiло ще кiлька чоловiк, у куренi стояв важкий, спертий дух — баранячих кожухiв, поту, перегару, хоч пили й менше, нiж сподiвався Сироватка. Не всi на Сiчi п'яницi, як плещуть по слободах злi язики, випивають запорожцi тiльки на божi свята, та й то, звiсно, в мiру. Це їх з Шевчиком зварило — з холоду, iз якогось незвичного питва.
Закукурiкав у сiчi на драбинi пiвень, заляпав крильми по драбинi, але чи далеко до свiтанку — було невiдомо. На нього не покладалися, бо зовсiм одурiв без баб'ячого курячого племенi, та й старий був, як архiєрейський батько. Сливе од того спiву заворушився Шевчик. Вiн довго ворочався, мабуть, хотiв заснути знову, а тодi позiхнув широко, перехрестив рота й сказав:
— Чогось менi в головi чмелиться.
— Менi теж, — одповiв Сироватка. Шевчик хвилю помовчав i позiхнув знову.
— Ми, мабуть, рано вклалися.
Така делiкатнiсть розсмiшила Сироватку, сказав:
— Писнули, як свинi. Трохи що не пiд столом.
— Тодi я поберуся на своє мiсце. — Шевчик пововтузився й сiв. — Он як з — п'д дверей тягне. — Хтось iз козакiв зiтхав у снi, а потiм голосно мовив: "Господи" й затих. Шевчик почухав босою ногою об ногу. — Скоро благословиться на свiт?
Десь далеко завив вовк, Мокiй послухав i сказав:
— Мабуть, не скоро.
— А чого ж тодi не спиться? — не погодився Шевчик i встав. Обеоежно, намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вiкна. Слiдом за ним по стiнi попливла маленька, менша за нього самого, тiнь. Мокiй почув, як вiн тихенько одставив пiдпiрку, торигнув внутрiшнiми вiконницями.
I враз Шевчик не то скрикнув, не то зойкнув. Сироватка, що був укрився з головою й знову почав дрiмати, подумав, що кум затявся, перекинувся на другий бiк, але зненацька до нього крiзь кирею, крiзь похлипi! сну пробився страшний Шевчикiв шепiт:
— Турки! Турки на вулицi!
Сироватка подумав, що Шевчиковi знову зашумувала з головi пiнна або потемрiло d очах, бо знав: до жартiв кум не здагний. Вельми сумирний чоловiк кум Шевчик."А щоб тебе муха гедзнула" — вся лайка його.
— А султана не видно? — невдоволено пробурмотiв. — Лягай ото.
— Крий мене сила божа — турки. Повнiсiнька Сiч. Панове — братця, вони стоять пiд вiкнами, — так само пошепки сказав Шевчик.
Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вiкна.