Сироьатка сiв.
I враз курiнь струснув приглушений крик:
— Турки!
Це було так неймовiрно, що жоден з тих, хто прокинувся, не пiдвiвся. Коли б зараз, на третю нiч нового року, в лютi сiчневi морози над ними загуркотiло й хтось сказав, що то грiм, у таке повiрили б швидше. Турки та татари нападали на Подiлля, на Слобожанщину, пiдходили до Києва, пiдступали до iнших великих мiст, але щоб вони ввiйшли в Сiч — такого i в згадках не було. Вони нiколи не приступали її, навiть не наближалися до неї.
Одначе Сироватка, який прочумався ранiше за iнших, почувши цю звiстку ще з одних вуст, зрозумiв, це — правда. Звичний до небезпеки, до рiшень раптових, голосом хрипким, трохи зчужiлим, але все ж спокiйним, сказав:
— Не кричи. Й зачинiть вiконницю. Збудiть курiнного! А вже по тому страх засунув йому за пазуху холодну крижану п'ятiрню. Страх на мить скував тiло. Навiть у лисячiй норi не почував такої безвиходi, мабуть, через те, що там потерпав тiльки за власне життя, а тут була цiла Сiч. Але не виказав страху жодним порухом.
Поруч у когось цокотiли зуби.
— Я не сплю, — сказав курiнний Степаненко, що сам гаразд нiчого не тямив, але, переймаючись спокоєм Сироватки, наказав: — Будiть усiх. Тiльки тихо.
В цю мить хтось шпарко пiдвiвся за попонами, й вiд того свiчка погасла. В куренi стало темно, як у могилi. Надихана сотнею легенiв, сповнена важкого духу пiтних тiл темрява була густа, як дьоготь. Вона зiмкнулася над головами тих, хто вже пробудився, лiзла у вуха, хапала страхом за серце: люди борсалися в нiй, почуваючи себе похованими живцем.
— Викрешiть вогню! — сказав Сироватка.
У кутку, завiшаному попонами, заклацало кресало, за мить там хтось захукав i запалив свiчку. Каламутна хвиля вiдринула, з нею вiдступила й моторошнiсть.
— Треба подати знак iншим куреням, — обiзвався хтось важким, м'ятим зi сну басом.
— Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулицi, — одказав од вiкна iнший козак. — Куди дивилася сторожа?..
— Ми подамо знак стрiльбою, — вже опанував себе курiнний. — Стрiльцi, ставайте до вiкон. — Бiжiть кiлька чоловiк на кухарську половину. Самiйле, ти там отамануй. Пильнуйте сiнешнiх дверей. Свiчки приготуйте, щоб було видно набивати рушницi.
В куренi стояла товчiя, козаки наштовхувались один на одного, хтось навiть бамкнув лобом об лампаду — чогось його понесло на стiл, — а потiм зняли попону в кутку, й рiденьке, як сирiвець, свiтло розпливлося по довгiй хатi. Од тiєї свiчки засвiтили ще одну, поставили поки що пiд пiл. У куренi панував шарварок. Однi були вдягненi, iншi — в сорочках i споднях. Кайдан пiдперезав споднi чересом з шаблею, в чоботях, тримаючи рушницю в руках, уже стояв при покутньому вiкнi, бiля нього гупав шомполом у дуло козак У короткiй полотнянiй сорочцi, двоє iнших одтягали лаву. Мелькали блiдi, розмитi плями облич, над головами помахували рушницi, стукотiли порохiвницi.
— На сирно, кладiть рушницi на сирно, — наказував Степаненко. Тi, хто набиватиме, стали до столу. Всi знали, у кого несхибна рука, хто не випустить кулю в бiлий свiт.
Сироватка зi старою кремiнною рушницею в руках став до вiкна.
Цо того, що бiля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрiльцем, але тут промахнутися було важко, й знав, що не злякається, не пропустить супостата.
— Як подам гасло, — сказав Степаненко, — одтуляйте разом усi вiкна й робiть випал.
— Зсипте увесь порох на стiл, — радили од покутi.
— А як спалахне?! — заперечило одразу кiлька голосiв.
— Починаймо, — прошепотiв хтось нетерплячий. Поспiшали й так. Не думали, що з того буде, прагнули одного — оборонитися й подати знак iншим куреням. Терпке, гаряче передчуття близького бою, небезпеки, можливої загибелi володiло козаками, до нього домiшувалося вiдчуття непевностi, незвичностi бою й очiкування всiляких несподiванок. Кiлька чоловiк молилося проти непогасної лампади, що чи не вперше, одколи висiла на цьому гапликовi, погасла, й це лякало.
— Готовi? — запитав курiнний ламким з напругою голосом i, не чекаючи вiдповiдi, звелiв: — 3 богом!
Козаки разом шарпнули вiконницi. Вони спершу не побачили нiчого — та ж чорнота, що й у куренi, тiльки аж угорi — темно — синi смужки й проталинки — в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший випал прийшовся їм просто в груди та спини.
Куренем двигонуло, неначе його спробував пiдважити плечем якийсь велет, щось жалiбно забряжчало в кутку, зi стелi, з стiн густо посипалися шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрiльцям в очах, а вже їм у руки тиснули iншi рушницi, й вони прикладали їх до плечей, цiлилися цiвками в густий штахет гостроверхих шапок. Тепер пострiли гупали вроздрiб, часто, й хоч свiчки погасли, але рушницi можна було набивати при свiтлi випалiв. Затрiщали сiнешнi дверi, але їх мiцно пiдперли плечима Кайдан i ще кiлька козакiв. Колоди — тарана в туркiв не було, та коли б i була, вони не змогли б розвернути її. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стрiляти, але в них нiчого не виходило. Вони збилися так тiсно, що анi дiстати рушницi, анi прицiлитися з них не могли. Та й козаки ховалися в куренi, а вони стояли на вулицi. Ятаганами, шаблями ж черкали тiльки своїх. Намагалися добитися до вiкон, вихопили двi чи три рушницi, козаки одразу ж стали обачнiшi й далеко не висовували їх. Гримнуло лiворуч, а потiм ще десь трохи далi.
— Шкуринцi вдарили, i величкiвцi, i платникiвцi, — гукали запорожцi.
Сяйнуло зовсiм близько, навпроти. То розпочали бiй їхнi сусiди через дорогу, козаки куреня Шкуринського.
По якомусь часi в куренi стало темно вiд порохового диму. Спирало подих, шерхли горлянки, дим виїдав очi. Козаки набивали рушницi майже навпомацки. Дим валував у сiни, звiдти клубочило морозяне повiтря. Дим бурхав з вiкон, здавалося, куренi горять, але вiн, хоч i виїдав козакам очi, був їм на користь — ховав їх од ворожих очей.
— Вони пiдпалили курiнь! — iзнагла закричав хтось так голiосно, що його почули в усiх кутках, дарма що стояв гомiн i гармидер, й лунали пострiли, i лемент туркiв i яничар надворi.
— То в тебе од страху матня горить, — сказав Сироватка, i всi, хто стояв поблизу вiд нього, зареготали. Запалити курiнь зараз було не просто — трiскучий морозна да стрiсi — в аршин снiгу. Та й турки погорiли б самi. Проте слова про пожежу навели курiнного на iншу думку.
— Полiзьте хто на горище, аби вони звiдти нас не заскочили, — гукнув вiн.
— Сiлькiсть. Я пильнуватиму горище, — сказав Сироватка, вже добряче втомлений i оглушений боєм. Передав рушницю Мiюському, тому кiптява замалювала обличчя, блищали тiльки зуби та очi. Скрипучою старою драбиною Сироватка полiз на горище, десь над ним була озниця, але вiн її не бачив, тiльки чув, як туди струмує густий пороховий дим. Зненацька пiд ним щось зашелестiло, залопотiло. Сироватка аж сахнувся, а тодi здогадався, що то пiвень. Когут упав комусь на голову, козак лайнувсь, але Сироватка вже не чув — вилiз на горище. Тут стояла повна темрява, вiн натикався на пересохлi, невiдь — коли повiшенi шкури, оббирав з обличчя павутиння, перечiплявся на якомусь дрюччi i вже рачки добрався до стрiхи, туди, де вона, за його розмислом, нависала на вулицю. Сюди, на горище, гуркiт бою долiтав з двох бокiв, i стало трохи страшно, козаком заволодiло почуття беззахисностi, повної ворожої облоги. Ворог кожної наступної митi мiг утнути щось несподiване. Треба було бодай щось робити. Сироватка вирiшив продерти стрiп i подивитися на вулицю. Вiн продирав його довго: очерет позмерзався, одламував його коржами, до кровi подряпав пучки. Врештi в обличчя посипався снiг. Припавши очима до дучки, вiн побачив синiй, рiдко поцяткований зорями намет неба, заснiженi стрiхи сусiднiх куренiв i нi гич бiльше. До того ж валував дим, застилав виднокiл. Прилаштовувався й так, i сяк, але вулицi йому не було видно. Уже хотiв був спускатися вниз, коли помiтив на сусiдньому, через дорогу, куренi щось темне, рухливе. Придивився пильнiше й розгледiв людську голову та плечi. Хтось спостерiгав за боєм. Сироватка пригадав, що то курiнь отаманський, i подумав, що Сiрко прорвав стрiп i стоїть на горищi. Але достеменно розгледiти не змiг.
То справдi був Сiрко. Отаман дивився згори, завзяття, з яким допiру порядкував у куренi й стрiляв сам, поволi спливало, натомiсть напливало почуття гiркої досади. Вони проспали турецьку та татарську iнкурсiю, вiн не володiв своїм вiйськом, не мiг нiчим допомогти жодному куреневi.