Проте не одвiтом перед кошем зараз турбувався отаман. Жоден запорожець i не помишляв про його одвiт. Сiрка чи не вперше на вiку поймав острах. Спогадував, як усе сталося, й почував на серцi камiнну пригнiченiсть та важку скутiсть. Вiн не володiв тим боєм. Вiн був комашкою, пiр'їнкою в руках фортуни. А що до того не звик, почувався нiби обдуреним. Вiн не корився долi. I хоч не йшов їй наперекiр, знав: вона прихильна до того, хто не падає перед нею ниць, хто напирає, а не закладається. А останнього разу вiн не тiльки закладався, а й був немов зв'язаний.
Одначе й тепер не стiльки квилив душею, скiльки намагався пробитися думкою далi. Адже не приведи боже помилитися ще раз, не приведи не вiдгадати замiри адверсора! А те, що адверсор не одступиться, шукатиме iншого способу понищити їх, сумнiву не мав.
Нинi турок i татарин могутнi й дужi. Наклавши мито на полякiв та на цiсаря, пограбувавши венетiйцiв, вони на тi грошi накупили шабель бiльше, нiж усi iншi султани та хани, котрi владарювали до них. Вони не захочуть, щоб тi шаблi iржавiли по кам'яницях. Нинiшнє лiто чи наступна зима сповниться в цiм краї брязкотом сталi. Бойовиськом стане Україна. Вона вже стала ним. Вигибає Брацлав — щина, зайшла руїна на Подiлля, полишають люди землi Київщини. Знову заходить на велику й довгу вiйну. Знову ворожi копита топтатимуть українське поле. А воно вже й так стоптане од краю до краю."Всi народи, — подумав гiрко, — мають право на щастя, та, скiльки вiку, в мого народу хтось намагається одiбрати його долю. Вже нiби нiчого й не лишилося, вже нiби й боротись нi за що, а серце не примиряється. Воно знає: сонце має рiвно свiтити всiм народам на землi". Тим, що йдуть з‑за моря, мало свого сонця, їм мало своєї землi, важаться на чужу. Важаться на малi дiти i на чужу красу. Тож як перепинити лиходiям шлях? Як не пустити їх в Україну?
Та думка вже давно пекла отамановi мозок. Почувався в одвiтi перед живими та мертвими й перед тими, котрi ще й, не народилися. Страшно передавати в спадок неволю. Страшно заповiдати дiтям рабство. Жадобою влади, мерзенними хвилинами втiхи живуть гетьмани. Що буде по них, їм байдуже. Вiн слав їм листи, закликав до миру, злагоди. Намагався повернути лицем до справжнього ворога. Й не тiльки повернути. Вони мусять завдати удар першi. Мусять струсонути ворожий стан до дна, вибити зброю з рук басурманiв. Було б добре напасти воднораз iз моря й сушi. В самих запорожцiв на це сили не стане. Для того треба бiльшого вiйська. Вони напишуть листа в Москву, пошлють гiнцiв на Дон. Спробують дiйти хоч якоїсь згоди з Самойловичем. Лишалася ще одна поважна сила, на котру доводилося зважати. Вона була мiнлива й непевна. Могла стати в помiч, а могла вдарити в спину. Покрив ганьбою свої сивини колись валечний гетьман Дорошенко. Пiдпер списами невiрних свiй стiлець i сплачує за те данину християнськими душами. Кошового те пекло, немов свiжа рана. Й думав, що мусить сам її гоїти. На все треба шукати якоїсь ради. А її не завжди можна знайти.
Мисль текла, як кров крiзь перев'язь. Лiта його не молодi, все, що випало звершити, звершив, якщо впаде од пiдступного удару, то й смертю одкриє декому очi на те, чого не бачили ранiше. Вiн поїде до Дорошенка. Се, либонь, буде його остання дипломатiя на землi. I, може, вона принесе користь рiдному краєвi. Ще подумав: має про все сказати на крузi. Але одразу ж думка закрутилася в крутому вирi — сiчовики не пустять його до правобережного гетьмана. З непевностi за отаманове життя, та й запеклися на Дорошенка лютою злобою. За Умань, за Ладижин, за посланих у дар хановi шiстнадцять християнських козацьких душ, котрих запорожцям вдалося вiдбити. Щиросердi й високi в помислах, вони не схильнi до дипломатiй. А помiж тим iнодi дипломатiями, живим, рахманним словом можна виграти не менше, нiж батовою. Нужда часом змiнює найтвердiший закон. Не хибно те знати всiм. А вiн може поїхати до Дорошенка, не питаючи дозволу коша. Поїхати не як кошовий Сiчi, а як простий козак, який колись добре знав iншого простого козака Петра Дорошенка, а потiм ще й породичалися: Сiрко через сина, а Дорошенко через дочку. Справжнiми родаками вони не стали — не склалося, а потiм погинув Сiркiв син, Дорошенкова дочка вийшла замiж вдруге, i вони вже й не згадували нiколи, що колись були свояками. Вони обоє ходили пiд корогвою Хмельницького, й, обiпершись на заповiти та пам'ять покiйного воiстино валечного гетьмана, вiн вестиме з Дорошенком перемову.
Козаки стиха перемовлялися — про се, про те, а пам'ять грузла в чомусь неприємному, важкому. Кривава полуда не спливала з — перед очей.
— Зiпсували гаспиди нам усi празники, — сказав Кваша i, позiхнувши та перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був вiн схожий не на сiчовика, а на розжирiлого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з опушкою, i шапка з павиним пером, i гендлярська звичка потирати руки.
Квашу мовби й не почули.
Рада чекала на слово кошового. I йому довелося вертатися мислю з далеких мандрiв по чужих полях i горницях до справ невдячних, але од котрих нiкуди було подiтися.
— Так ми нiчого не вдiємо, — мовив звiльна й потер рукою чоло. — Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Днiпрi ополонки й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звiдки прийшли.
Круг схвалив отаманову пораду.
Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до кульбачних стремен, кiньми одтягували до довгих ополонок, прорубаних у синiй днiпровiй кризi. Вiйськовий риштунок складали бiля пушкарнi. Але навiть не всi шаблi можна було взяти — повмерзали в кров. Вона рихтiла повсюди: на вулицях, на тинах, призьбах, стiнах куренiв, її зчищали лопатами, затрушували свiжим снiгом. По тому йшли iєромонах з дяками, одправляли молебень та кропили святою водою.
Клопоту всiм вистачило аж до водохрещ.
Цього року вони були не схожi на тi, що їх справляли запорожцi в попереднi роки. Пiсля покрови та рiздва водохреще — найбiльше сiчове свято. Й люблять його запорожцi вельми. Престол, хрест ставлять на Скарбнiй. На Сiчi є великi митцi тiєї справи, вимурують з криги хрест, що його видно з лiвого днiпровою берега, i величезний престол на гнутих нiжках, i стiльцi, й квiти. Недавнечко минули башлiвка i вибори. Сiч клекотить людом, вийдiть на кригу — захрясне i Скарбна, й Чортомлик, i Павлюк — Днiприще. Шапки та жупани цвiтуть на бiлому снiгу, як мак при долинi. На фортечних примостках iз запаленими гнотами стоять пушкарi. Святить воду настоятель Самарсько — миколаївського монастиря в золотих ризах, блискучому сакосi, довкола нього iєромонахи, простi попи, дяки, пiвча. I щойно вiн доторкнеться великим золотим, з фiнiфтю хрестом до води в про — рубi, ледве нечистий, незримий, вискочить звiдти, вдарять запорожцi по ньому з мушкетiв, самопалiв, яничарок, бандолетiв, венетiйських аркебузiв. I випалять усi гармати, мортири та шмаговницi. Й обсиплеться з дерев iнiй, i трiсне од випалу лiд, й несусвiтенний гуркiт розламає над плавнями тишу, й голосна луна пiде гуляти Великим Лугом, понад занесеними снiгом островами, понад замерзлими рiчками та озерами, вганяючи в смертельний жах звiрину, а риба б'ється об лiд i падає на глибину.
Чорна, важка хмара окутає Скарбну, Чортомлик, Павлюк, Сiч, а з тої хмари вихлюпне новий випал, гармати виплюнуть новi клубки диму, луни вдарять о низькi хмари i впадуть грудьми на лiд. Й ще раз кресоне вогонь з диму, що вже покрив чорно — сивими крилами сусiднi займища, й Кошеiванцiвську могилу, й запорозьке кладовище на горбi. Стемнiє довкола снiг, чорнi, схожi на наваксованi вуса, пасмуги простелються по заметах. Чорна хмара не влягатиметься довго. I мчатчмуть далеко в степу, позаламувавши на спину роги, сайгаки та оленi, а вся дрiбна звiрина закопуватиметься в снiг.
Й пiдуть iз Скарбної попи та пiвча, розiйдуться по куренях сiчовики, сядуть за вставленi святковими стравами сирна, а на льоду ще довго гримiтимуть пострiли. То дострiлюватимуть вигнаного з води чорта тi, хто вдосвiта розминувся з ним бiля крам — базару — йшли до шинку, а вiн бiг до водних надр. Iнодi отако смалять до самого вечора.