Так бувало щороку. Нинi ж на водохреще у сiчовiй фортецi не стрiляла жодна гармата. Тiльки з десяток рушничних та пiстольних пострiлiв пролунало на Скарбнiй, та й то невлад.
* * *
За два тижнi пiсля водохреща пройшла на Сiч звiстка, що на Малiй Московцi вломився на пiдмитому льоду Самойловичiв гонець Черняченко, якого врятувала подарована боярином Ромодановськчм шуба з власного плеча (не вбгалася в пролом) i який лежить на хуторi Верещаках з ломотою в поперецi. Через неї вiн навiть у санях не гожий приїхати. Коли про те доповiли Сiрковi, вiн сказав: "Ми люди не гордi, з'їздимо самi". Взявши з собою двох козакiв — Кайдана i заїкуватого, мiзковитого Смолку, погнали верхи на Верещаки. Було на третiй день пiсля заметiлi, їхали вузькою, ледь пробитою в снiгах дорогою, конi йшли важко, з — пiд копит летiло бiле снiгове кiмля. Година склалася гожа, а на серце тиснули важкi, мов снiги, думи. Першi снiги впали ще на зелене листя i вже не станули, тепер додалося нових, чимало вiття на деревах було потрощено, чимало дерев поламано — кривулястi трiщини бiло змiїлися вподовж чорних стовбурiв, здавалося, їх крутив i вивертав злий велет, обкладенi бiлими подушками, ялини хилили долу вiти з крижаними бурульками на кiнцях (понамерзало у вiдлигу), лози й зовсiм були схожi на бiлi буди, дуби стояли мовчазнi i якiсь чужi, а тонкостаннi берiзки, з котрих снiг облетiв, трiпотiли рiдким жовтим листячком, здавалося, то їх обсiли горобцi. I стояли в своєму мiдному убраннi дуби — нелинi — чудо лiсiв: усi дуби голi, а цi в листi — й снiг теж не тримався на них, i шелестiло те листя шорстко, жерстяне, холодно — якось особливо. Та ще iополi зводили вгору чорнi сухi руки. Свiт був красивий, важко красивий, — i Сiрко з сумом вiдкарбував про себе, що надто пiзно почав помiчати його красу. Пролетiв по ньому з шаблею i бачив тiльки битви, кров, пiдступи. А мiг би прожити iнакше. Милуючись снiгами й талими водами. Не мiг. Не на те поставлений долею!
З кiнських нiздрiв валувала пара, за спиною в Сiрка то тирликала, то затихала немудра Кайданова пiсенька про кума, який мав бджоли, — рябопузий Кайданiв Бичок плiвся позаду, весь час вiдставав. Сiрковi раз по раз доводилося притримувати свого Ворона. Кайдан голосу не мав, а спiвати любив. Старий кiнь пiд отаманом iшов рiвно, високо кидаючи сухi бабки з блискучими, одшлiфованими снiгом копитами. I всю дорогу в грудях у Сiрка здiймалася надiя на те, що гетьман направив посольство неспроста, що хоче вiн сам пригорнутися до запорожцiв i пригорнути їх до себе, хоче вчинити їм добро хоча б за те, що погромили ворогiв. Все на свiтi не вiчне, все мiняється: тануть снiги, облiтає на деревах листя, iржавiє навiть залiзо, тiльки надiя вiчно нова й молода, якщо повiрити, що вона є.
До Верещакiв добулися надвечiр, коли жовте, як курячий виливень, сонце вже торкалося овиду. Хутiр Верещаки (має трьох пiдсусiдкiв) багатий, ворота тесовi, з дашком, хата на двi половини з трьома горницями. По подвiр'ю походжали сердюки, порали на нiч конi. Двоє тупцяли бiля колоди — рубали дрова, загнали у в'язовий окоренок по саме топорище колун i тепер не могли його витягти. Монялися, сопли, вiдштовхували один одного. Передаючи повiддя челядниковi, бiлобровому кирпатому хлопцевi, Сiрко моргнув Кайдановi. Той перевальця, мовби знехотя, пiдiйшов до колоди, взяв однiєю рукою колун i так гахнув обухом об колоду, що окоренок розлетiвся навпiл й одна з полiняк перелетiла аж через тин. Так само перевальця Кайдан пiшов од колоди. В Сiркових очах стояло: "Знай наших". Таким був зачин перетрактацiй iз гетьманцями.
В сiнях на розiсланiй соломi громадилася бiлизна, яку, либонь, щойно зняли з мотузкiв, замерзлi лiжники, сорочки та рядна були наче викуванi з бiлої жерстi, холодом од них вiяло аж на серце. А в хатi i в горницях — жарота, хоч голий ходи.
З морозу та вiтру в теплiнь — то особливо гарно. Грiли об гарячу лежанку руки. Смолка прикладався щоками до теплих кахлiв, в нього вiдтавали рудi брови та вуса, i з них скрапувала вода й спадали дрiбнi крем'яшки льоду. Та ще господар одразу ж пiднiс по корячковi теплої варенухи (сидить же на запорозьких землях), i зовсiм забулася важка дорога, глибокi снiги та порожнi, неначе вимерлi, лiси й луки.
А ось гетьманським посланцем був кручений i не зичливий Сiчi чоловiк Максим Черняченко з не менш незичливим, тiльки хитрим i запобiгливим Оською Заволокою. Черняченко лежав на широкiй лавi на кожухах i покректував. Коли простягував руку для вiтання, якось дивно смикнувся, по його довгастому, з вирлоокими очима обличчю хвилею прокотилася судома — либонь, був хворий насправжки.
— Поперек, — поскаржився. — Вхопило — нi дихнути, нi повернутися. Це вже попустило. Баба припарки робить. А то з ложки годували, наче маленького.
Груба стрiляла крiзь нещiльно причиненi дверцята червоними жаринками, вони падали на лист жерстi, прибитий до пiдлоги, повiльно згасали. Спочатку темнiли краї, далi вогник зменшувався, i врештi остання iскра вiдлiтала в невiдь — куди.
— Отак i життя, — фiлософськи, розважливо, думаючи про щось своє, далеке, мовив Черняченко, клiпнув повiками i, повертаючись звiдтам, докiнчив попередню думку: — Отож i не доїхав до вас. А для мене приїзд на Сiч — свято. Бо вона свята.
Сiрко мовчав, очiкуючи, коли гетьманський посол почне балачку, задля якої забився так далеко вiд гетьманської столицi. Вiн почував, як виходить з нього холод i як м'якшають серце та думка, трохи боявся того i був насторожi — знав, з ким має справу.
— Снiги впали великi, гарнi снiги. Скiльки лiт вже таких не було, — вiв далi Черняченко.
— Гарнi, тiльки важкi, — пiдтримав розмову Сiрко, долонею розправляючи вуса.
— Ми вчора бачили в лозах, як пробивався табунець вепрiв, — вклюнувся в розмову Заволока. — Поросята, так тi просто тонули. Старшi свинi пiдпирали їх ззаду рилами.
Увiйшла господиня й покликала всiх до столу. Черняченку принесла вечерю в горницю. За стiл, окрiм господаря, посiдали Сiрко, Оська Заволока, Кайдан, Смолка — сердюки зварили собi кулiш надворi в казанi. На печi кублилося трiйко чи четверо дiтей, пряли цiкавими очицями за запорожцями, перешiптувалися. Сiрко пiдiйшов до печi, дiстав iз бездонної кишенi штанiв торбиночку з позолоченими горiхами (купив у корчмi по дорозi), розкрив її перед малечею:
— Пригощайтесь на здоров'я.
Хлопчаки потяглися до золотих крем'яхiв, дiвчинка соромилася, й Сiрко висипав горiхи у її маленьку жменьку. Вони там всi не вмiстилися, кiлька впало на лежанку. Найстарший, лiт дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у довгiй, до п'ят, сорочцi скочив на лежанку й визбирав їх. Господар почастував гостей настояною на катранi горiлкою. Був це мiцний, корчакуватий чоловiк, зi стриженою в кружок, схожою на казан, головою i короткими, дужими руками. I все у Верещаковому домi було мiцне, будоване на безвiк. Стiни з товстенних, фарбованих жовтою фарбою плах, велетенський, розмальований сволок, широкi й товстi, в долоню, липовi та дубовi лави, навiть миски, якi подавала на стiл господиня, були не такi, як у всiх: важкi й великi, їли печене сало, холодець з хроном, вергуни i локшину, запиваючи все це запашним узваром iз дичок. Добрi дикi грушi ростуть на запорозьких землях, надiйно всiвся на них Верещака, справно платить Сiчi податi й сам має дещицю.
По тому до горницi зайшли всi троє запорожцiв. Верещака, Заволока i сердюцький хорунжий Грива, високий чоловiк з перекошеним ротом, позначеним шрамом — вiд удару шаблею. Знову гомонiли про снiги, — то на врожай, — ось тiльки лягли на незамерзлу землю, озимина може пiдiпрiти, та й худобi пiд весну буде сутужно, вкосили мало, не готувалися до такої зими. Сiрко запитав, як пройшли рiздвянi свята в гетьманськiй столицi, про те розповiв Заволока, розповiдав iз захватом, аж захлинався:
— З огнистою стрiльбою.
— Як у панiв? — запитав Кайдан.
А чим ми гiршi? — блиснув очима Оська. — Приїхали майже всi полковники, i вся генеральна старшина з'їхалася… Ще довго ходили околясом. Врештi Черняченко мовив:
— Нам би, пане кошовий, погомонiти око в око.
Сiрко сидiв на лавi незворушно, навiть бровою не поворухнув.
— Либонь, ти козацьку регулу знаєш…