— Знаю то знаю…
— Не маю права вести перемови в таїнi од козакiв. Черняченковi одвисла нижня губа, вiн бринькав по нiй пальцями, розмiрковуючи, як йому повестися далi. Самойлович уповноважував його до таємної розмови."Обiцяй усе. Мерефу, яку просить у царя для Сiчi, й iншi слободи та мiста обiцяй, там видно буде. Свинцю i пороху також, i хлiбного довозу…. Обiцяй, аби Сiч визнала його над собою. В цю мить майже ненавидiв гетьмана, хоч був усiм зобов'язаний тiльки йому. Легко варнякати отамо в Батуринi, приїхав би хоч раз в оцi нетрi. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченковi доводиться пiрнати у вершу. Гнiвався на Сiрка й нервувався, бо не було iншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зiтхнув:
— Не горнеться Сiч до гетьмана, не горнеться. Сiрко зiтхнув теж, удавано чи насправжки:
— Не горнеться гетьман до Сiчi, не горнеться.
— Та то ж гетьман!
— А то — Сiч. Скiльки Самойлович гетьманом?
— Три роки.
— А Сiчi — триста.
Не знав, скiльки насправдi лiт стоїть Запорозька Сiч, мозив, бо гарна цифра, i в пам'йтi людськiй Сiч безсмертна.
— Пiдгорнулася б Сiч пiд гетьманськi штандари, — правив своє Черняченко, — їй би вигода, а Українi слава. Згадай — бо гетьманiв, визнаних на Запорогах i по всiй Українi.
— Це ти на Iванця Брюховецького натякаєш? — удав наївного Сiрко. — Так вiн запродав Україну за боярство i князiвство. Всю суспiль запродав, купно з боярами i воєводами почав обдирати рiдну землю. I люди зненавидiли Iванця i його бояр, а вiн потiм i бояр зрадив, бо гнiву народного злякався…
— Не на Iванця, а на Хмеля, — з серцем мовив Черняченко.
— Ну, сягнув високо…
— Чому високо? Ти ж i проти нього вар'ював.
— Вар'ював трохи, але тому гетьмановi всi iншi i в пояс не сягають.
— I Дорошенко?
— А чого це ти про нього запитуєш?
— Бо вiн тобi ми пiший од лiвобiчного гетьмана.
Сiрко враз одмiнився, задумався. Почував, як важко замлоїло в серцi, як осмута оповила душу.
— В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, i не було пiсля Хмеля в нас такого мужа. Загнали його в город, i почав вiн його толочити. Багато хропосту наробив, багато лиха.
— Й робить далi.
— Правда.
— Але не ми загнали, сам залiз.
— Прецiнь вiдаєш, що брешеш, а от же прип'ясти язика не можеш.
— Хитрун Дорошенко i слововiдступник.
— Нужда закон змiнює, — похмуро кинув Сiрко. — I хто ж його таким зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегiв Днiпра, вибраний по честi i в славi. Але ж не хотiв признати статтi, якi Iванцьо Брюховгцький уклав… Дуже то були лихi статтi. А тут ще Андрусiвське перемир'я пiдоспiло… А вiн же хотiв, щоб обидва береги були вкупi.
— Хотiти — то мало, — невизначено протягнув Заволока. Зблимував, цiдив у кутку на лежанцi густе, жовте свiтло олiйний лiхтар, вплелася в козацьку мову цвiркунова пiсня i замовкала на голоснiй балачцi.
— Авжеж, — погодився Сiрко. — Городив вiн тинок на перехрестi трьох дорiг, сподiвався одгородитися… Ляхiв потяв, татар потяв…
— А тепер сам татарам служить.
— Iстинно так, — сумно погодився кошовий. — Самойлович i Ромодановський щороку до нього приступають, а вiн у своєму Чигиринi — наче дужий звiр у клiтцi: i взяти не вiзьмеш, i з клiтки не випускають. Лютує. На козацьких хребтах злiсть зганяє. А це вже нi к лихiй матерi. Гадка така в нас є — саме вiн на Сiч турок нацькував.
I в цю мить подумав, що треба покласти край людському розоровi через Дорошенка. Ще сам не вiдав, як це зроб'ити, ще не було жодного замислу, тiльки десь там, глибоко в грудях, визрiло несхитне й важке переконання: все, що нинi робить правобiчний гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, — на пагубу вiтчизнi.
— В розмирi ми з ним. Ви це знаєте, — тiльки й сказав.
— То не вiн наслав на рiздво на вас туркiв i татар? — запитав Черняченко, i в його витрiшкуватих очах свiтилося лукавство.
— Гадка є така, але… Н — не вiн, — мовив Смолка.
— Наробили хрусту. — На великiй, вологiй губi гетьманського посланця грали вiдсвiти вiд грубки, й через те здавалося, що вона смiється. А може, Черняченко смiявся насправдi, тiльки глибоко ховав смiх.
— Ми їх скурали, а не вони нас, — твердо сказав Сiрко. — Хоч потуга була велика.
— А якби стояла на Сiчi гетьманська залога, обiйшлося б без потуги.
Сiрко глибоко втягнув у себе повiтря.
— Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.
Всi сполошилися, найдужче Верещака i Черняченко, перший як господар, а другий тому, що лежав на кожухах i був не гожий до втечi. Панiчно лапав руками довкола себе, намагався пiдвестися.
— Не тут запахло, в Батуринi, — заспокоїв їх Сiрко. Кайдан засмiявся, за ним запирхав, неначе кiт, Заволока, а Верещака аж похлинався радiсним реготом i верещав на всю горницю, наче сиво — ракша. Через такий смiх до нього прилипло прiзвисько Верещака.
Колись уже ставила на Сiчi свою залогу шляхта, Богдан її сколупнув.
— То ти нас iз ляхами рiвняєш, — закричав Черняченко, в такий спосiб виливаючи свiй недавнiй страх, а також злiсть за провал перетрактацiй, за марнiсть далекої подорожi й за майбутню нагiнку од гетьмана. Його мишачий розум метався в пошуках ще якоїсь щiлини, а її не було.
— Ви самi порiвнялися з ними панством. Такi самi порядки заводите, як i шляхта. А що татарин нас дотирає, те вам байдуже. Кликали купно в похiд на Крим…
— Купно! Пiд чиєю хоругвою?
— Пiд двома.
"А ось тобi", — проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю, але з рукава кожуха не висунув.
— Що ж, приневолити вас не можу, — зiтхнув Сiрко. — Знову пiдемо з донцями.
— Цар указав…
Та що ви всi пiд царя лiзете, — сплюнув на долiвку кошовий, — цар та цар. А донцям, братнiм людям, не одписали жодного разу. Не там спiлки шукаєте.
Черняченко Сiрка вже не слухав. Бачив, що всi повiддя обiрвано, усi сильця розплутано, залишилося одне. Запорожцiв — троє, а сердюкiв — десятеро. Вiн аж затремтiв од тiєї думки, й дрож почав його бити такий, що того не мiг приховати. А що, як привезти вар'ята в мiшку — i всiй справi кiнець? Або й… По дорозi можна той мiшок загубити в глибоких снiгах. Посольська душа трiпотiла, Черняченко аж упрiв, у куточках мiцно стулених губiв виступила пiна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. I той зрозумiв усе. Пiдвiвся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився дуже пильно й помiтив тi позирки.
— Ану, осавуле, сядь на ослiнець, — неголосно мовив i враз гримнув: — Та не так, мурлом до стiни. Кириле, одстебни пiстолi i шаблю.
Кайдан перевальця пiдiйшов до осавула, але одстiбати зброю полiнувався, вийняв ножа й обрiзав шабельтас й обидвi кобури. Оська Заволока з переляку полiз пiд лаву — нiж у Кайдана був у долоню завширшки.
— Виглянь у сiни, — тихо наказав Кайдановi Сiрко. Повiльно, мармулувато Кайдан посунув до дверей i враз рвучко прочинив їх. За мить вiн затягнув до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комiр.
— Принюхувалося.
— Лiзь пiд лаву, — наказав Сiрко. Той шпарко порачкував пiд лаву.
— Сваволиш, пане кошовий, — сказав Черняченко, але не погрозливо, а неначе вибачався сам. Вiдав: цими словами порятується в Батуринi. Адже сказав їх, є свiдки.
— Двiчi в одну пастку не лазять, — пояснив Сiрко. — А тобi… Шкода, що ти лежачий. А то докiнчили б цю балачку на шаблях. — I застерiг тих, що сидiли в кутку та пiд лавою: — Якщо хтось рипнеться за дверi, порубаємо.
Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув голову в плечi Вiн навiть забув про третiй, обов'язковий, пункт своєї мiсiї — подати кошу списки втiкачiв, аби їх спiзнали й повернули в кайданах у маєтки. Кiш, звичайно, на тi реляцiї не зважав, одначе кожна така вiдмова свiдчила б проти нього i особливо проти кошового. Про це Самойлович доповiдав у Москву. Списки лишилися в шкiрянiй скриньцi пiд лавою. Сiрко почав неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан довго монявся, не сходилися гаплики на кожусi, й довго не мiг знайти черес. Смолка нервово переступав з ноги на ногу Сiрко чекав спокiйно.
Вийшли на ганок. У дворi було порожньо, хутiр облягли синi снiги, на небi горiли кинутi щедрою пригоршнею стиглi зерна зiрок.
Виїхали з двору. Тут дорога роздiлялася: одна вела на Сiч, друга аж у гетьманську столицю. Сiрко подумав: цi дороги все вiддаляються.