Що далi конi вiдносили вершникiв вiд хутора, то дужче палахкотiв у Сiркових грудях гнiв. Вже шкодував, що не вчинив на хуторi швайки. Гримнув на Смолку, який спробував у нього щось запитати вилаяв Кайдана, бо той знову вiдставав.
— У тебе й попереднiй кiнь був такий самий салотряс. Де ти їх береш, рябопузих?
— Таж рябi дешевшi, — щиро пояснив Кайдан. — їх нiхто не хоче купувати, а чим вони гiршi?
Перекуняли, сидячи в тiснiй, нужденнiй корчмi, й погнали далi. Там зупинилася чумацька валка, й людей було — нiде маковiй зернинi впасти, а весь двiр заповнили понакриванi шкурами сани.
Ранком були на Сiчi, де Сiрко вчинив розгром канцеляристам (Яковлев з пiдписарями грали в карти), вибанiтував кухарiв Васюринського куреня за те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка — уставщика, який зраня устиг хильнути й трапився йому на очi. Аж пiд обiд одiйшов серцем i сходив до дячка та перепросив, похристосавшись з ним тричi, неначе на Великдень. В дячка минулої осенi помер у Києвi син — бурсак, дячок лишився в свiтi яко перст i вiдтодi частенько топив горе в горiлцi.
Легко орати панське поле. Не те що власне, де нивка куца, як посполитський вiк: натягаєшся на зворотах плуга, насобкаєшся, начiпляєшся за тини, пеньки та ще, дивись, перекинеш сусiдську межу. А тут гони довгi: двiчi обiйшов загiнку — i вже обiд, ще тричi — i вже вечiр; пустив воли, й вони самi йдуть, помахують хвостами, ледь притримуєш за одну чепiгу рукою плуга, повiсивши на другу шапку, чалапаєш босими, аби не бити взувачки, ногами по борознi, а нахолонуть пiдошви — вийдеш на стерню i йдеш собi збоку, знову ж таки притримуючи плуга однiєю рукою. Вiн легкий, полиця вияснена скибами до блиску, чересло гостре, крає чорнозем, як воду. Вряди — годи хрусне пiд лемешем бадилина чорнобилю або хитне плуга клубок торiшнього пирiю.
"Соб, сiрий, соб, шутий".
А небо високе, свiтло — голубе, а сонечко тепле, ще тiльки прозирає з‑за обрiю. По першiй загiнцi воно сяде волам на роги… А ось вже i жайвiр обiзвався десь збоку: "тi — тi — тi — тi, вi‑i — i‑i". Нi, то не жайвiр, то витинає вiвсянка в кущах при долинi, а жайвiр грудочкою завис угорi, перемелює крильцями сонячне промiння на порох. Тут їх безлiч, єднають срiбними струнами небо iз землею. Та й не сам ти в полi, за тобою тягнеться ще аж шiсть плугiв, як випряжуть у обiд бiля могили, балачок усяких, жартiв, реготу — на все поле. А то побiжать до болота, надеруть яєць крячиних i напечуть у жару. Всi ж бо хлопцi молодi, нежонатi, тiльки Якiв старший, уже одружений, напускає на себе степенностi.
Важко орати панське поле. Важко до болю в серцi. Гони довгi, скиба важка, вiтер у полi пронизливий i вiльгий… Чужi гони, чужа скиба, чужi воли, чужi жайвори в небi. Своя нивка, свiй городчик наперед веселять око: отам буде просо, отам буряки, отут ростимуть висадки. Хочеться кожну грудочку перем'яти в долонях. Хочеться падкувати бiля своєї землi, бiля свого господарства. Але катма землi й катма господарства. Є лише слiпа на одне око, бсзклуба кобильчина Калитка (орють нею iз сусiдом у супрязi) та четверо овечок.
Випрягали бiля могили. Зварили кулешi, порозстеляли на макiвцi могили сiрячини, обiдали. Жартував тiльки Фiлон, на прiзвище Мальований, по — вуличному Кiбчик. Коли Микола перевзувався, насипав йому в постiл гарячої кулешi, i той довго стрибав на однiй нозi. Погнали воли на водопiй, всi хлопцi йшли позаду, один Фiлон їхав верхи на шутому, безрогому воловi. Але вiн отак їздить i на всiх iнших. I здатний на всiлякi вигадки. Через те й Кiбчик. Кiбчастий вдачею, задерикуватий — чуб рудуватий, вихрастий, очi вчiпливi, нiс на кiнчику чи то облупився, чи то йому хтось утер його чимось твердiшим за кулак. Фiлон не змовчить нiкому й будь — кому дасть здачi. Вiн невисокого зросту, чiпкий, мiцний, не заплаче зроду, хоч ти його вбий.
Жартувати не жартували, а гомонiти поважно гомонiли. З могили було видно далеко наокiл. У бiк пiвденний скiльки не зори — поля й поля, доли i видолинки, земля пана Замойського, i в схiдний та захiдний також, а в пiвнiчнiй сторонi текла рiчка Гнилий Тiкич i стояв панський фiльварок. Фiльварок — по той бiк, на високому березi, серед парку — гаю, окремо замок, як величав свiй будинок пан, i окремо чорний двiр, далi ще шмат поля, а за ним лiс, панський‑таки ж. Вiтряним званий. До фiльварку їхати греблею через високу камiнну браму Село розкинулося по цей бiк, уподовж Гнилого Тiкичу, на горбках та по долинах одною предовгою i кiлькома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хлiви та обори i городи здебiльшого до рiчки. А за городами берег, далi рiчка, оступлена зобабiч високими очеретами. Рiчка широка й гарна, тiльки рибу в нiй людям ловити заборонено, їм дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крiзь зуби двох водяних млинiв, вода тече невеликим швидким потiчком, скаче по корчах i по каменю. Село мрiє в маревi, поблискують проти сонця всi три банi Миколаївської церкви, а на шпилi фiльварку, гейби жайвороне крило, трiпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що їхнiй пан Казимир зовсiм не граф, а тiльки однофамiлець графiв, але хто осмiлиться сказати те пановi, та й кому до того яке дiло.
— Замок колись був ще бiльший, тiльки дерев'яний, — каже Фiлон, облизуючи та ховаючи до кишенi дерев'яну ложку — рибку.
— Багато ти знаєш, — недовiрливо кидає Якiв на прiзвисько Струль. — Стоїть вiн уже лiт сто.
— Стоїть, та не той, — блискає очима Фiлон, — той згорiв.
— Чого б то вiн згорiв? — облизує й собi ложку Якiв. Губи в нього тонкi, а очi великi й сумнi, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, i лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не тi очi.
— Бо… спалили козаки Хмелевi. Налетiли i в одну нiч… Кобзар розказував. Отой, що на пречисту спiвав на папертi. Вiн у нас обiдав.
Люблять парубки поговорити про Хмеля, про козакiв, про Сiч, тiльки бояться. Отож i зараз.
— Не бридь дурного, — трохи боязко, а трохи суворо кидає Якiв. — Розказуй тiльки те, що бачив на власнi очi.
— Виходить, кобзар брехав? — прискалює крапчасте, як у кiбчика, око Фiлон.
— Може, й брехав, — понуро кидає Якiв. — Йому що — поплескав язиком, та й далi.
— А нам?
— Сам знаєш, за що б'ють дурнiв, — звiвся на ноги Якiв i хвицьнув батогом на вишневому батожилнi. — Нам пора запрягать.
I знову: "Соб, сiрий, соб, шутий, щоб тебе вовки з'їли. Куди хапаєш, не нажерешся нiколи". Воли притомилися, та й голоднi, не напаслися, нерiвно йдуть у борознi (то сiрий попускає, то шутий), треба пiдганяти, мiцнiше тримати плуга. Вступає в ноги втома, болять руки. Врештi Якiв кладе плуга лiвою чепiгою донизу, собкає до волiв. За ним тягнеться вузенька, неначе ножем прорiзана, смуга — її крає лемiш. Сонце сидiло на самiй макiвцi могили. Кiнчали оранку ранiше, бо субота. Як їхали до села, у церквi бемкав малий, яким дзвонять у пiст, дзвiн.
Звичайно хлопцi пiд'їжджали до греблi з поля, хоч можна пiд'їхати туди й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькi, покрученi: щоб не наїхати на чий — небудь плiт, воли доводиться вести на налигачi.
Фiлон поспiшав i через те поїхав через Ямне. Й не вiв воли, а гейкав з воза. Поспiшав, бо крутилася в головi думка зняти з горища та переглянути ятiрцi. Либонь, за зиму лозовi кiльця потрiскалися, та й дiрки не позалатував з осенi. За тi ятiрцi його сварили батько та мати i старший брат Йосип, бо ставив їх Фiлон у кiнцi свого городу, в очеретi, де людям ловити рибу заборонялося. Фiлон на тi прохання i погрози батькiв та Йосипа не зважав, бо ще не був упiйманим. Ставив i виймав ятiрцi вночi, а як їх знайдуть удень, нехай докажуть, що вони його…
Фiлон так задумався, що й незчувся, як воли надали в ходi, а тодi й зовсiм побiгли. Вiз саме виїхав на вигiн, дорога до греблi — прямо, а вони бiгли кудись праворуч, донизу. Воза хитнуло, кинуло, Фiлон вхопився за полудрабок, i в цю саму мить попереду пролунав тонкий скрик. А вiз уже зупинився, i воли пили з вiдер, якi стояли бiля криницi. На цямринах лежало коромисло, а з того боку криницi з‑за зрубу виглядало кругле, перелякане личко.
— Цабе, сiрий, назад, шутий, бодай би ви повиздихали. Воли ж припали до води, тiльки боками хлипали.