— Бодай би ти краще напоїв їх, — почулося з‑за криницi. — Добрий хазяїн. Бач, як здухвини позападали.
Фiлон тягнув воли за налигача i бив їх пужалном по мордах.
— Нехай уже допивають, — пролунав той самий голос, i Фiлон оглянувся.
Дiвчина вже вийшла з‑за цямрини, й Фiлон гаразд бачив її. Кругле, як мiсяць, обличчя, розлетистi брови, рiвний носик, туго стуленi губи, невисокого зросту, ставна й зграбна.
— Витягни ще, — наказала дiвчина.
Фiлон погнав важкий цебер углиб, дiстав води, подоливав у вiдра. I втупився зором у дiвчину. Вона не вiдводила очей, спокiйно i якось надто впевнено дивилася на нього. "Чия вона? — розмiрковував Фiлон. — Ткачикiв? I як її звати? "Аж сам здивувався, що не знає достеменно, чия це дiвчина i яке в неї iм'я. Запитати — б, але язик неначе прилип до пiднебiння. Фiлон аж розгнiвався, але не знаходив способу запитати в дiвчини iм'я.
— Чию це воду випили воли? — нарештi спромiгся.
— Божу, — вiдказала дiвчина.
Воли стояли, i з їхнiх морд у вiдра кльокали краплi, а далi почали смачно хапати спориш, що рiс бiля криницi, вiн аж рипiв пiд їхнiми губами.
— Ти лiпше набери води та сполосни вiдра, — знову наказала дiвчина.
Iншим разом Фiлон би тiльки засмiявся на таку вимогу, а тепер вiдвiв убiк воли, уволив волю. Ще й понабирав вiдра. Дiвчина зачепила їх коромислом, пiдставила плечi й понесла вгору по вулицi, похитуючи станом у лад ходi. А Фiлон стояв, роззявивши рота, й дивився їй вслiд. Стара, сива, облисiла бараняча шапка з'їхала йому на чоло, руки зiгнули в дугу грушеве пужално.
З цiєї митi Фiдон перестав бути Кiбчиком.
Вiн одiгнав на чорний двiр воли й у тихiй задумi повернувся додому. В дворi батько — вироблений, переляканий, забитий нуждою чоловiк у сiрiй свитi й сiрiй шапцi, з — пiд якої вибилося пасмо сивини, та старший брат Йосип, високий — у материн рiд, широкий у плечах, мовчакуватий i понурий парубок, вдвох розбирали загату з очеретяних в'язо. к, якими хата була обкладена ще на зиму; мати саме зварила вечерю, на стiл подавала Василина, сестра, молодша на два роки вiд Фiлона — од великодня пiде їй шiстнадцятий.
Повечеряли галушками з тертою сiм'яною макухою, повкладалися спати. Всi покотом, на полу; з лiвого краю Фiлон i Йосип, з правого — мати й Василина, посерединi батько. Вiн iнодi схропував i прокидався, мацав себе рукою за голову й одразу ж засинав знову.
Спали всi, тiльки Фiлоновi не спалося. Либонь, чи не вперше в життi. Й стояло в його пам'ятi кругле личко, й терновi очi гнiвно дивилися на нього. А може, й не зовсiм гнiвно… Ось тепер вони вже дивилися ласкаво. Фiлоновi стало трохи соромно. Звичайно, вiн вже думав про дiвчат, i навiть не так, як зараз, а трохи й грiховно, проте тiльки тодi, коли спав сам пiд пiддашшям комiрчини або в полi бiля товару. Думати про дiвчат, та щe грiховно, бiля своєї рiднi стидався. А зараз думав, тiльки в тих думках не було й дрiбки нецноти, вiн думав про незнайому дiвчину як про сестру… нi, трохи не так, як про сестру, але й iнакше, нiж думав ранiше про дiвчат. Не йшла вона з мислi, й не мiг заснути до пiвночi.
Наступного ранку Фiлон устав услiд за матiр'ю. Вмився, розчесав непокiрного рудуватого чуба й звернувся до матерi.
— Я, мамо, взую Йосиповi рантовi чоботи та одягну його шапку. Хочу пiти до церкви.
Мати здивувалася (ранiше Фiлон ходив до церкви тiльки на великi свята та сповiдатися, й то пiсля материних вичитувань), трохи повагалася й дозволила взяти шапку та чоботи.
— Тiльки ж дивися не помицькай.
Йосипу вже двадцять другий рiк, немолодий парубок, треба й сватiв засилати, й батьки стягнулися йому на парубоцьку одежу. От тiльки з ким побратися, куди вести молоду? Податися б у прийми (Йосип згоден на те), так усi багатшi одиначки, навiть дзюби, розхапують проворнiшi. Доведеться, мабуть, прорубувати в коморi вiкно й робити з неї кiмнату. А куди запхати злиднi, того вже не знає нiхто. Ще тiльки сiють, а збiжжя в кадiбцевi на денцi (мати охкають бiля кадiбця). Але й те сьогоднi Фiлоновi не в клопiт, як не вельми воно йому в клопiт i в iншi днi.
У церквi людей певнiсiнько, не протовпитись (церквиця маленька), й стоять вони на схiдцях бiля притворiв, дiвчата i парубки розташувалися кiлькома гуртиками просто на травi пiд вишнями та грушами, хлопцi попiдстеляли свити, повсiдалися зручно, дiвчата поприсiдали, як сороки на лозi, — аби не зазеленити в молоду траву бiлi та жовтi плахти й сорочки.
Фiлон обiйшов довкола церкви, але кругловидої дiвчини не побачив. Тодi вiн пропхався у правi бiчнi дверi, правда, не далеко, та й служба вже закiнчувалася, пiп вiв казання. Наказував, щоб молодшi слухалися старших i щоб чоловiки не били жiнок. Жiнки побожно хрестилися, деякi чоловiки таїли в куточках очей глузи. Фiлон випхався з церкви й став недалеко вiд ворiт пiд грушею. Бемкнув дзвiн, люди повалили з церкви. Гуртами й поодинцi, гомонiли неголосно. Ось уже й слiпа старчиха Секлета подибала з дочкою — поводиркою додому… Кругловидої дiвчини вiн так i не побачив. Недовго роздумуючи, Фiлон попрямував на Загату, де вона жила. Пройшов порожнiми вуличками, наполохав курей, що висипали з чийогось двору на вулицю, буцнув кулаком у лоба чиєсь рябе теля, прип'яте до тину, нiкого не зустрiв (усi саме снiдали) й подався в береги. Вiн не хотiв iти додому, бо доведеться оддати Йосиповi шапку та чоботи, а Фiлон сподiвався побачити дiвчину на веснянках, як називали в них у селi дiвочi та парубочi гулянки за дня.
Сидiв вiн на пеньковi довго, вiдгонив бузиновою гiлкою комарiв. Потьохкував сонно соловейко — виспiвався за нiч, трiщала, наче коник у стернi, очеретянка. Пiд очеретом сплескувала риба, ловила комашню.
Фiлон не помилився. Коли пiдiйшов до криницi, де вчора заздрiв дiвчину, парубки та дiвчата вже зiбралися на вигонi. Парубки статечно стояли бiля тину, тримали в зубах люльки (здебiльшого порожнi), дiвчата, розбившись на два гурти, грали в жельмана. В святкових строях, здебiльшого заплетенi в дрiбушечки або в двi коси, заквiтчанi барвiнком та сухими васильками. I тiльки одна голiвка не заквiтчана, i тiльки в однiєї дiвчини волосся заплетене в одну товсту — претовстючу, чорну, як нiч, косу. То була… вона. Та сама дiвчина. I вiн уже знав, чия вона. Впiзнав по породi. Здогадався. Грищенкова, Ткачикова по — вуличному, її батьки були ткачами, ткали вдома на верстатi панам рядна та лiжники. Диво дивнеє, пiвночi не мiг згадати, а це побачив — i враз згадав. Ще вiн згадав, що в дiвчини є троє чи четверо братiв, хлопцi — як лути, всi дужi, чорнявi, з важкими кулаками, старший уже, здається, одружений. Такi як перестрiнуть… Але за вiщо його перестрiвати? А за те… Загатчани завше ворогували з сiльськими парубками, й ходити вечорами загатськими вулицями було небезпечно. Удень не зачепить нiхто. Проте й до гурту його не вiзьмуть. Фiлон так i стовбичив бiля криничного зрубу, викликаючи подив у парубкiв та дiвчат, аж поки одна з них, задихана, червонощока, пробiгаючи мимо, не зупинилася та не запитала:
— Ти щось загубив? Шукаєш чого?
Либонь, у Фiлона був розгублений вигляд.
— Учорашнього дня.
— Упав у криницю.
— Дiстану. — I вже трохи iнакше: — Та то я вчора вельми отiй дiвчинi вiдро потовк, хотiв запитати, чи не били мати її. Як її звати?
— Лукино, — гукнула дiвчина. — Тебе мати не била?
— А цебто за вiщо?
— Оцей парубок каже — за нього.
— Отакої, — засоромилася Лукина. — Нехай за нього когось iншого б'ють. Вiн учора волами в криницю в'їхав. Ледве встиг ухопити одного вола за хвiст.
Дiвчата й хлопцi засмiялися. Фiлон блиснув очима, насунув на очi шапку й пiшов прiч. Гнiвався на парубкiв i дiвчат, гнiвався на Лукину й… не мiг розгнiватись. Дiвчина запала йому в серце ще глибше.
Увечерi вкладався спати пiд пiддашшям комори. Мати казала: ще холодно, але вiн не послухався, послався на задуху в хатi. Ледве в хатi погасло свiтло, встав. Вiн знав, що з недiлi на понедiлок челядь на колодках не гуляє, — розганяють осавули, завтра ж на роботу, хiба що нишком, але сподiвався, що на Загатi хоча б дiвчата зберуться. Куток глухий i далекий, та й там є де сховатися. Йшов берегами, вузькою стежкою, яка то наближалася до самої води, та пiдбiгала до городiв, перечiплялася через корчi, пiрнала пiд гiлля, яке збивало йому шапку. Мiсяць срiблив воду на рiчцi, очерет темнiв з того боку чорною смуюю, бiля панських мiсткiв хтось проплив на човнi — либонь, сторож. Бриль на його головi теж видавався срiбним. Верби та вiльхи важко занурилися в свої сни, iiльки осокорина тихо шелестiла без вiтру. Фiлон поминув греблю, крутою стежкою вишкрьобав нагору. Ось i криниця, де вiн побачив дiвчину. А ото вуличка, що веде до Ткачикiв. Iшов i серце йому витьохкувало й забивалося в сторожкiй напрузi. Ось i Ткачикове обiйстя. Лiсяний хлiв понад самою вуличкою, — в стрiху вросла верба, — тин i перелаз, хата в глибинi двору. Велика, стара, розсядиста хата. Там стоять верстати, на них б'ють лiжники Лукининi батько та мати — Саватiй i Онишка Грищенки. Ткачики — буцiмто й заможнiшi од iнших, але яка то заможнiсть, коли землi десятина, а хлопцiв троє."Вона ходить через цей перелаз". Гаряча хвиля обiйняла Фiлона. I в цю мить вiн ледве не налетiв на постать, яка темнiла бiля присiшка хлiва, що похилився на вулицю.