— Тю…
— На свого батька тюкай. — Парубок був миршавий, сонливий, але на своїй вулицi й через те бадьорився.
— Та це я… кобилу шукаю, — Фiлон показав недогнуздка, завбачливо, саме про такий випадок захованого пiд свитою. — Ти не бачив? Гнiда кобила, слiпа на одне око.
— Не бачив. Кажеш, слiпа? Через те вона й заблудила, — поважно вiдказав парубiйко.
— Може, запитати хлопцiв та дiвчат; вони десь гуляють? — хитрував Фiлон.
— Iнодi збираються, але сьогоднi немає нiкого. Й тодi Фiлон рушив направцi.
— Ткачикова Лукина на колодки виходить?
— Мати її не пускає.
— А вона… з кимось гуляє?
— Нащо тобi? — насторожився парубiйко.
— Та так… Просив запитати один хлопець, — знову хитрував Фiлон. — Ке ось закуримо, та я й пiду, — дiстав припасеного на цей‑таки випадок мiцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собi лишилося на пiвлюльки. — Так гуляє з кимось Лукина?
— Кажу ж, мати не пускає її на колодки. Та й… — зам'явся хлопець, — горда вона. А чим там гордитися? Є й кращi дiвчата, — хвальковито сказав сопливий парубiйко. Фiлоновi од тих слiв затанцювало в грудях, i вiн так кресонув кресалом, аж iскри бризнули навсiбiч.
— Обережно, хлiва пiдпалимо, — сказав парубiйко. Трут загорiвся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розiйшлися.
Прийшов Фiлон додому, лiг пiд коморою на соломi, укрився старим кожухом, й одразу з темної, подзьобаної поодинокими зорями пiтьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову вiн крутився до пiвночi, не мiг заснути.
Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцiм вертається з поля, то шукає телицю, то йде з пiдсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятiрцi вже стояли в очеретi). Й таки перестрiв одного разу Лукину. Несла од рiчки воду на коромислi, пiднiмалася звивистою стежкою вгору. Вiн заступив стежку.
— Чорнобрива, дай напитися.
— Вода не питна, несу на золиво, — спокiйно вiдказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихiй одежинi, рудий, але… чимось i вабливий. Очi смiливi, проте не нахабнi, обличчя вiдкрите. Фiлон упiймав той погляд, спаленiв i розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства.
— Тодi дай поцiлувати.
— Овва, — взялася обома руками в боки дiвчина, а вiдра гойдалися на плечi.
Вiн спритно зняв вiдра i поставив додолу.
— Оддай, — тихо сказала вона.
— Я їх потiм тобi вiднесу. Можу однести хоч за Ляхiвськi гори.
— Коли це потiм?
— Як… надивлюся на тебе.
— Дивися. За це грошей не беру.
— Ти пробач, — сказав Фiлон i знову подивував сам собi, адже рiдко коли перепрошував, хiба що батька — матiр. — Пробач, що заступив дорогу. Але iнакше з тобою погомонiти не можна. На колодки ти не ходиш…
— А ти ходиш? Сюди, до нас?
— Ну, не зовсiм на колодки. Вашi парубки…
— Дивися, щоб вони не впiймали тебе. — Вiн уловив у її очах щире занепокоєння i зрадiв.
— Не упiймають. А якщо впiймають… У мене теж кулаки є.
— Там мати чекають, — занепокоїлася Лукина й пiдiбрала вiдра на коромисло.
— Завтра недiля. Вийди сюди перед вечором, — попросив Фiлон.
— Не знаю… Завтра я їду в мiсто на базар.
— З ким?
— Iз Зiнькою.
I зникла за хвiрткою.
Фiлон прийшов додому й одразу до батька:
— Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного.
— Чого це тобi заманулося його везти? — здивувався батько.
— Так струхлявiє. Поки немає iншої роботи.
— Кому зараз треба в мiстi дрова, — заперечив батько. — Цiна низька.
— Якраз i не низька. Тодi, як навезуть усi, вони i впадуть у цiнi.
Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано — вранцi й виїхав з двору.
Вийшло на батькове. Та ще вiн поспiшав, аби не випередила його Лукина, аби дiждатися її за мiстом, — продав за безцiнь. Хотiв купити Лукинi бодай стрiчку, але грошей наторгував так мало, що не одважився.
Дожидався дiвчини в сторонi вiд дороги пiд грушками, так, щоб i дорогу було видно, й щоб нiхто з односельцiв його не впiзнав. Коли дiвчата — мiцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зiнька — появилися, Фiлон вйокнув на Калитку, виїхав на дорогу й наздогнав їх.
— Сiдайте, хто з товаром, — запросив мовби жартiвливо. Лукина ледь помiтно зашарiлася, а Зiнька здивовано вигнула безбарвнi брови:
— Звiдки такий вощик?
У неї безбарвнi не тiльки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликi, чiтко окресленi губки, лагiдна усмiшк?.
— Спасибi, — сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок.
Зiнька поклала й свою поклажу, обiперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу:
— А вона не впаде?
— Вона таких вас пiвкопи на гору звезе, — одбувся жартом Фiлон, а сам знiяковiв, як не нiяковiв зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованнми колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом i йшла, низько опустивши голову, i за те, що вiз немилосердно скрипiв.
— Но, гнiда, — смикнув мотузянi вiжки Фiлон, i кобила раптом дуже кумедно кинула задом.
Дiвчата засмiялися, а з ними и Фiлон.
— Отаке стерво, ще й лукаве та хитре… Задере голову, iї тодi не одягнеш хомута. Або розставить на пастiвнику ноги, спутаєш, i ходить, наче не путана.
— У нас була кобила, що за псом ганялася, — сказала Зiнька. — Вищирить зуби й бiжить за ним.
Заговорили за конi, за корови, за овечки, з якими химерами бувають i якi вони розумнi та хитрi. Фiлон озвичаївся й почав дiвчатам показуваги, ях хрокає Терсщенкiв кнур i як осавул Лнзько пiдскакує в сiдлi, коли їде на поле.
Дiвчата заливалися смiхом, аж хилилися на воза.
Кобила тюпала, похиливши голову, з — пiд розбитих копит порскала курява. Фiлон помiтив, що вiд дуги одв'язався повiд, тягнеться в пилюцi, намотав на люшню мотузянi, з порваними сталками вiжки, побiг, прив'язав повiд до стертого залiзного кiльця на дузi. Вйокнув на кобилу, але вона навiть голови не пiдвела.
— Ех, конi, конi, — зненацька сумно зiтхнув Фiлон. — Колись були конi… Бо воля була в людей. Воля на них їздила.
— Яка це воля їздила на тих конях? — запитала Зiнька. — У яких людей?
— У таких, як ми.
— Тодi люди були не такi, — суворо мовила Лукииа.
— Якi ще не такi? — не погодилася Зiнька.
— Вольнi духом. I гордi. Правду Фiлон каже.
— А батюшка сказав, так богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому свiтi…
— Не велено те богом. Колись усi люди були вольнi, — перебив Фiлон.
— Виходить, батюшка брешуть?
— Ну… не кажуть всiєї правди. Приховують, — мовила Лукина. — Вони теж бояться. Дiдуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усiх панiв повиганяли, а котрих побили.
— Так i стоїть усе тс перед очима, — сказав Фiлон.
— Тебе ж тодi й па свiтi не було.
— Ага. А от заплющу очi й бачу. Тiльки ж немає ще одного такого лицаря. Поки що.
— Ох i розходилися ви. Дивiться, накличете лихо. Вийшло на Зiньчнне. Як переїжджали греблю, в кiнцi зустрiли пана з почтом i гайдуками. Всi верхи, у високих чоботях iз закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан у чорнiм жупанi, в чорних рукавичках, i; а вороному конi, одразу за ним — старший гайдук: теж у чорному i'i на вороному коневi. Очi як вугiль — так i пропiкають, чуб зализаний наперед, губи тонкi, стиснутi, що й лезо ножа не просунеш (врода, але неприємна), ще й гарапником погойдує. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобi i в мiжбрiв'ї, суворе, кажуть, служив вiн у королiвськiй кiннотi, має великi заслуги, за це його й нагороджено цим маєтком. Пановi рокiв пiд сорок, ще юнаком бився вiн у гусарських лавах проти полкiв Хмельницького.