Гайдуки, либонь, верталися з ловiв (позаду їхали два вози), зайняли всю греблю, Фiлону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й пiдтримувати плечем воза, щоб не скотився в дiл.
Пан i його смаглявий охоронець порiвнялися з возом. Дiвчата посхоплювалися, поставали бiля затильника воза, посхиляли голови. Фiлон напружився пiд вагою воза, теж дивився в землю. I раптом повiтря розiтнув посвист гарапника.
— Шапку, хлопе!
Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звiв руку, дiвчата зойкнули, Фiлон прохрипiв:
— Воза ж ось тримаю.
— Досить, Яне, — наказав пан. — Уже провчив. Та й непоганих дiвчат везе. Надто оту. Як тебе звати?
— Кого, мене? — запитала Лукина.
— Атож, тебе. Чия ти?
— Грищенкова.
— Ткачики по — вуличному, — додав хтось iз гайдукiв. — На Загатi живе. Колись її батько славився як гарний ткач.
— А тепер?
— Постарiв. Але ще тче.
— I дочку, мабуть, навчив, — посмiхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, вiдпустив повiддя. Кiнь помчав учвал в кiнець греблi.
— Важко тобi було зняти шапку, — докоряла Зiнька Фiлоновi, коли верхiвцi замапячили далеко на горбi. — Спала б з твого лоба позолота? От i маєш.
Фiлон мовчав. Мовчала й Лукина.
А Зiнька талалакала й талалакала, i пiд те талалаканпя Фiлон прошепотiв Лукинi, щоб вона в наступну суботу одразу по заходi сонця вийшла в береги, туди, де вiн її зустрiв, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде.
Вона в суботу вибiгла, але ненадовго. Лукина обдурила матiр, сказала, буцiм iде до Зiньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забiгти й до неї. Не встигли й погомонiти. Стояли пiд обсипаною мiсячним сяйвом вербою. Зорi проглядали крiзь вiття, неначе золотi горiшки, хотiлося дiстати їх руками. I скрiзь понад рiчкою дрiмали старi верби та вiльхи, й набиралися мiсячного сяйва пуп'янки яблунь у садах. Посiянi в пониззi коноплi стояли стiною, ховали якусь таїну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кiт, свiтячи очима.
Фiлон тихенько цокнув язиком, кiт пiдстрибнув на мiсцi й метнувся в коноплянi нетрi.
— Восени поїду з чумаками на Дiн, — сказав Фiлон. — Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей.
Лукина зрозумiла: вiн натякає на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до неї старостiв. I трохи образилася, адже й про кохання вони ще не говорили, i вiн не запитав, чи любий їй. А вона, як i як i кожна дiвчина, мрiяла про кохання, про гаряче освiдчення при мiсяцi, клятви — молiння й щирi сльози. Через те сказала насмiшкувато:
— Нащо забиватися так далеко, пiди в Занози й викопай скарб.
— Ходив i копав, — понуро мовив Фiлон.
— Правда? — не повiрила Лукина. — Й горiв там вогонь? I… нечистий, який його стереже?..
— Не було нiякого вогню й нiякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землi череп'я бите. I бiльше нiчого.
— А ти… правда кажеш? — запитала тихо.
Фiлон забожився. Й розповiв, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесли вербної недiлi, заступ, i як копав, i як виполохав кота.
— А може, то й був вiн, нечистий?
— З мишею в зубах? Вiн як чкурнув… Лукина переминалася з ноги на ногу.
— Менi пора.
Фiлон узяв дiвчину за руки й притримав якусь мить. На бiльше не зважився.
Й ще тричi вiн ходив пiд вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустрiло троє парубкiв, один ухопив за рукав свити, й Фiлон звiздонув парубка в лоб, аж той одлетiв у коноплi.
— Порiшу! Порiшу! — гукнув Фiлон, i парубки вломили через коноплi, аж зашкварчало бадилля.
За всi три стрiчi вiн тiльки раз по — справжньому пригорнув Лукину й поцiлував у щоку, а освiдчитися в своєму коханнi не встиг. Стидався. Кожного разу обiцяв собi, що ось пiде й викаже все, що в нього на серцi, й випитає в неї, а приходив — i втрачав смiливiсть, i язик починав заплiтатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уявi Лукина: вона й справдi була не схожа на iнших дiвчат, реготух, якi тiльки вдають цноту, а самi так i липнуть до хлопцiв. Великi Лукининi очi були повнi зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокiйно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу таїну, була певною себе, через те й не мiг Фiлон до неї приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона її не одвела, на вдарила по нiй, але так ковзнула поглядом, що парубок зiв'яв, як зламана гiлка. I те Фiлон пам'ятав повсякчас, ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тiльки про те, як випитати її думку щодо нього самого. Вона ще нiчого не сказала йому, але ж щоразу, нехай i ненадовго, виходить на побачення.
Фiлон так i не встиг сповнити свого замiру, бо наступної суботи Лукина пiд вербу не вийшла. А в понедiлок Фiлон довiдався, що її взяли на чорний двiр фiльварку для ткацької роботи. Та новина схвилювала Фiлона до краю. Адже був начуваний i про ткаль, i про вишивальниць, i про покоївок панських. Про панову розпусту ходили страхiтливi розповiдi. Та й про яке ткацтво може йти мова? Ще не виспiли коноплi, ще їх треба мочити, бити на бительнi, тiпати, терти на терницi, прясти в пiвмiтки, сукати. До того ж ще й панських овечок не стригли. Одначе в пана могла лежати пряжа в запасi, а Лукинин батько був гарним ткачем i колись працював у фiльварку. Тим заспокоював себе й не мiг заспокоїти, адже пам'ятав стрiчу на греблi й те, як пан дивився на Лукину. Вiдтодi почав шукати способу, як би побачитися з дiвчиною.
* * *
Сьомий день Лукина не знає, на якому вона живе свiтi, її взяли не на чорний двiр у ткацьку хату, а в двiр при палацi, де є двi кiмнати для вишивання. В однiй дiвчата сплять, у другiй, бiльшiй, вишивають рушники, напiрники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо її взято до двору, i душа її стискувалася в тугий горiх, здається, трiшки надави — й трiсне навпiл. Хоч її поки що нiкуди не кликали й навiть нi на що таке не натякали. Але з дiвочих розмов знала, що побували в пана i Мелася, й Мокрина. Це звалося" показувати пановi рушники". Справдi, котрась iз дiвчат збирала роботу за тиждень чи й бiльше i несла пановi. На чорному дворi… це називають" збивати пановi перину". А збивати її є кому й так. Є у пана три хльорки, три пишнотiлi дiвулi, якi нiчого не роблять, вилежуються днями, а ночами тiшать пана. Кажуть, що навiдують усi три разом. Вони нетутешнi, з iнших панських маєткiв, так само невiльнi.
Вишиває Лукина червоною i зеленою заполоччю рушника, додивляється до шиття, та як згадає рiдну хату, заквiтчанi ласкавцем i васильками, яких сама нарвала, iкони, а пiд iконами батька за читанням" Київського патерика", матiр iз схиленою на руки головою, братiв, що хоч i не уважно, а таки ж слухають батькове читання, й обiллється її серце слiзьми. Назовнi здебiльшого тих слiз не пускає, а в грудях вони печуть, як отрута. Й лунає їй у вухах сюркiт цвiркуна у власнiй хатi, й навiть стукiт ляди на верстаку, що гупає всю зиму — гах, гах, вiдлунює в спогадi музикою. Старша над дiвчатами — тiтка Одарка, здебiльшого мовчазна, сувора, тiльки як побуває в пiдвального, стає весела та балакуча. Iнодi вдається їй десь доп'ясти грiш, за нього пiдвальний i вточить їй того, вiд чого" й коло серця пече". Пiдпивши, водила дiвчат у сад показати, як пани гуляють i казяться. На рiчцi тодi було вогнiв — вогнiв, плавав порон на кодолi, заклечаний i в свiчках, i там веселилися пани, а в маєтку на балконi не вгавав оркестр.
— Скiльки‑то кодоли треба на той порон, — мовила Мелася. — Мабуть, пар на десять вiжок би стало.
— Сказала, — хмикнула Мокрина. — На сто, не менше.
— Панська доля цвiте, наша в'яне, — зiтхнула Мелася.
— Не нарiкай на долю, бо буде гiрше, — кинула Одарка. В суботу вранцi старша покойова зненацька покликала Лукину в параднi горницi,