— Ходiмо, допоможеш килими трусити.
Лукина вся стиснулася, далi заметалася, вибiгла в сiни, щось ухопила й засунула за керсетку. Серце стукотiло, ноги стали важкi, неначе камiннi. Пiшла за старшою покойовою, оглянулася, i їй одразу попустило в грудях. Позаду йшли Мокрина i Мелася, їх також покликали. Перейшли гардеробну, вступили в залу, й Лукина розгубилася, Побачила себе спереду, i злiва, й справа — кiлька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В промiжках мiж дзеркалами висiли килими, а зверху — парсуни вусатих шляхтичiв з мереживами на шиї i при зброї. Проте роздивлятися їй було нiколи. Старша покойова наказала взяти килим i нести в двiр.
I ще двiчi ходила за покойовою. Одного разу її перестрiв пан, нiчого не сказав, тiльки осмiхнувся, i усмiшка та злякала Лукину. Якась вона була нiби й приязна, але хижа.
Ще за три днi, сердита й понура, бо давно не пригощалась пiнною, Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукинi:
— Сьогоднi понесеш пановi рушники.
В Лукини пiдломилися ноги, й вона сiла на ослiн. I далi була мов нежива й ледве пам'ятала, як її водили на чорний двiр, купали, зодягали в чисту тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквiтчували голову. Всi цi днi вона думала про те, що має статися. I здавалося їй, була готова на все. В нiй змалку жили суворiсть i владна рiшучiсть, її нелегко було скривдити, й вона вибрала собi спосiб, що, як їй здавалося, єдиний був достойний її роду i її честi. Вибрала спокiйно, без маяття i розпачу, й коли стала на ньому думкою остаточно — заспокоїлася. А тепер знову розтривожилася до краю. Рушники несла на руцi. Серце билося шалено, й такий її опанував страх, що цокотiли зуби.
Ще дужче вона налякалася, коли помiтила бiля дверей панської горницi того чорного, похмурого, з непривiтними очима юнака — гайдука, якого бачила на греблi бiля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе вирiзаний з дерева, його тонкi губи мовби злилися воєдино, очi неклiпно дивилися кудись у куток.
Пан помiтив Лукинин страх. Сидiв у кутку невеликої кiмнати, вечеряв. На круглому столику стояли страви, пляшки, ледь погойдував язики свiтла трисвiчник, а над головою висiла клiтка з двома жовтими пташками.
— Чого злякалася? — мовив пан. — Мабуть, нарозказували тобi всякого. Дурницi все те. Поклади рушники он туди.
Пiд стiною стояла оббита жовтим сап'яном отоманка, на нiй Лукина й розстелила рушники.
— Потiм покажеш. Розстели отой, верхнiй. Що ж, гарний. Iди сюди. Йди, я не кусаюся.
Лукина облизала смаглi темно — вишневi губи, пiдiйшла.
— Сiдай сюди! — наказав пан голосом, якому Лукина не осмiлилася спротивитись.
Сидiла на стiльцi, дивилася вбiк.
— Ти ткачиха гарна. Що ото таке? Лукина звела очi.
— Рядно… заткане квiтами i звiрами. Звiрi були дивовижнi, з людськими головами, а риби з жiночими тулубами.
Пан засмiявся.
— Молодець. Гобелен називається. Вiсiм рокiв його ткали.
— Вiсiм рокiв! — зiрвалося з Лукининнх вуст, i вона глянула на пана, чи вiн не жартує.
Пан не жартував. I дивився на той чудернацький килим. Хоч яка злякана була Лукина, одначе вiдмiтила, що обличчя в пана мужнє, тiльки вже не молоде, й надто великий лоб, ще бiльшим його робили залисини, що пролягли в ледь кучерявому чубi. Вони зустрiлися поглядами, вперше за весь час зустрiлися як людина з людиною. У поглядi Лукини були страх i молiння, погляд пана не виражав нiчого.
— Не бiйся, дiвчино, — сказав пан. — Люди на те й люди, щоб вигадувати. Не приховую: ти менi сподобалася. Але я нi до чого тебе не неволю. Захочеш, пiдеш звiдси, як i прийшла. Зрозумiла? Ось за це й вип'ємо.
I налив з високої горлатої пляшки у два срiбнi келихи жовтого вина.
— Випий. Ти такого не куштувала.
— Я не пила нiколи нiчого, крiм узвару. Пан знову смiявся.
— Розказуватимеш потiм дiвчатам, яку солодку водичку пила в пана. Твоє здоров'я, дiвчино. Лукина пригубила келих.
— Нi, так не годиться, — сказав пан. — Я п'ю твоє здоров'я, ти — моє. Хочеш, щоб я захворiв?
Мусила випити. Вино справдi було солодке й нiби зовсiм не п'янке. Пан змусив Лукину випити другого келиха, а потiм сказав:
— Вип'єш ще один i пiдеш.
Лукина зрадiла й вихилила келих в одну мить. I враз вiдчула, що не може йти. В головi неначе було ясно, а йти не могла. Пiдвелася i сiла. I, мабуть, од того руху в неї зашумувало в головi. Вона злякалася, водночас нею опанували дивна легкiсть i дивовижнi веселощi. Що це з нею таке — ха — ха — ха. Вона зараз таки пiде звiдси.
Лукина звелася на неслухнянi ноги. Гобелени, парсуни, трисвiчник попливли перед її очима. Ой, як їй легко i важко водночас.
— Чекай, я допоможу, — смiючись, сказав пан. На мить той смiх привiв її до тями.
— Дух святий з нами, — сказала, не знати чому, неначе уздрiла нечистого.
— З нами, з нами, — реготнув пан. — 3 тобою i зi мною. Ось зараз ляжеш на отоманку, спочинеш… А я побуду бiля тебе. Ось так…
I поклав Лукину на її рушника. Й розстебнув тугi гаки керсетки на пружних грудях, i побачив невеликого, гострого, зробленого iз скiска ножа. Його обличчя ощирилося, вiн i злякався трохи, й засмiявся, — ця пригода з ножем додавала перчинку до його хiтi. Вiн узяв ножа i з тiєю ж таки усмiшкою кинув його на пiдлогу.
* * *
Фiлон наохляп на Калитцi спускався узвозом до рiчки. В супрязi з сусiдом, Сокуром, привезли поповi соху з лiсу, розвораного воза лишили на поповому обiйстi (колоду здiймуть завтра толокою), правував додому. Дорога круто пiшла пiд гору, хомут з'їхав Калитцi на голову, один посторонок волiкся по пiску, Фiлон нагнувся за хомутом i сам зсунувся кобильчинi на шию. I в цей час мельком побачив бричку, що наближалася, а в нiй двi постатi. Намагався втриматися, хапався за гриву, за хомут, але пiд його вагою кобиляча голова хилилася дедалi нижче, врештi Калитка махнула нею, i Фiлон полетiв на землю. I в цей час пролунав смiх. Панський смiх вiн упiзнав би i в пеклi. А iнший, другий, дiвочий… Лежав на землi й не вiрив.
Вона смiялася?
Вона смiялася…
Вона смiялася!
Весь цей час вiн прожив у муках, займаючись надiєю, згораючи в безнадiї, i ось тепер все в ньому взялося попелом, i тiльки жарина кривди i лютi жеврiла в серцi. Як Лукина плакала, вiн уже не чув.
На Сiч весна завжди приходить з моря. Пiсля довгої суворої зими подув низовий вiтер, принiс теплий туман, i той туман почав з'їдати снiг. Хряпнула синя крига на Днiпрi, темнi розколини зазмiїлися на всю її метрову товщину, в них проступила вода. Крига ледь — ледь зрушилась, затрiщала тут i там, посеред Днiпра на мiсцi зимової санної дороги постала сторч велетенська крижина, широкi склянi злами заблискотiли пiд сонцем. Над рiчкою пролунав гуркiт i трiск, вода понесла льодовий панцир у море. Кригу, що навпроти Великого Лугу, знесло за один день, зверху через пороги йшла кришаниця, а на Днiприщi й Чортомлику лiд ще довго синiв i пiздрюватiв, його поволi розлизувало хвилею, а потiм приступили зверху пiвнiчнi води й змили i його.
Земля звiльнилася од полону, розквiтла. Напоєнi теплими весняними туманами, очерети i трави росли наввипередки, в берегах гнало пагiння молодої лози, трави стояли рутвяно — зеленi, а в степу на горбах почали пiдгорати на вершечках бур'яни. Весною днi летять, наче на швидких крилах.
Скосили трави, а вже по горбках жовтiв ячмiнь, та й жито хилилося долу стиглим колосом.
Ранками виглядало сонце, а далi небо затягувало нудними безбарвними хмарами, якi не викликали нi злостi, нi радостi, а тiльки нудьгу, й лише чорнi хрестики ластiвок над сiчовими баштами на мить прикликали думку про життя, що летить невiдь — куди. Вночi тi хмари мандрували в опiвнiчний бiк, пiд полудень верталися. А потiм попливли й не вернулися, настали спекотнi днi.
З плавнiв повiвав вiтер, несучи запахи болотної тванi, рогозу, хмелю. Запорожжя обезлюднiло: жнивували по хуторах зимiвничани, пiшли в степи до кримських кордонiв команди, а слiдом за ними рушили й чумацькi валки. Зрiдка тягнув од куреня на базар який — небудь сiчовик чи приставала до лiщинової пристанi липова довбанка з мокрими сiтями. В тiнi пiд вербами обсiвся гурт сiчових дiдiв, м'яли та лiниво нюхали табаку — в кого мiцнiша, м'яли беззубими ротами балачку про добрi старi часи, походи на Козлов та Кафу, про гостювання в самого султана. Тихенько торкав струни новенької бандури дiд Розколупа, вона бринiла ледь чутно, не перебивала балачки. Розколупа сам робить бандури й роздає козакам, плати не править, вiзьме, хто скiльки дасть. Той бренькiт хилив старих козакiв на спомини, як сон, i сон, як спомини.