Проте й нинi не вся Сiч дрiмала. То тiльки здавалося, що все заснуло. Голосно, iз залiзним хряпом гахкав важенний водяний молот — Чортомлик кував зброю, видзвонювали в кузнях ковальськi молоти, курiла двома димарями стара похилена селiтерня, пiд її повiткою з пiвдесятка голих козакiв товкли в ступах уже готовий порох; запорозькi сiргатали ганяли через Днiпро конi — щоб не боялися води, щоб були мiцнi. Голi козахи пливли поруч з кiньми, тримаючись за гриви, перегукувалися, пiдбадьорювали коней парубоцьким свистом. Вода мила голе козацьке тiло — бiле — бiле: запорожцi не скидали сорочок навiть у найбiльшу спеку на косовицi. У степах пильнували дозори, мандрували з чумацькими валками попiд Перекопом та по Криму вивiдники.
Зачувши про криваву зимову веремiю на Сiчi та прочитавши послання коша iз запрошенням на спiльну налогу на Крим, донцi вiдрядили на Запорожжя отамана Флора Минаева з чималеньким товариством — в триста козакiв, аби довiдатися достеменно про все, дiйти домови, якими силами йти, де збиратися, якими шляхами добуватися, та й просто погостювати. Гостина була щира, донцi загулялися на Сiчi. Стали вони табором у кiнцi присiчового мiстечка за корчмою Хоми Пугача, поставили намети, попiднiмали на возах голоблi та дишла, на деяких голоблях висiли дуги, хомути та сiделка, на iнших — великi чорнi казани, в яких варили кулiш та галушки. Варили по — запорозьки — щоб ложка в кулешi не хилилася. Коней пустили в степ, до запорозьких табунiв, запорозькi аргатали й наглядали за ними. Приїхало чимало дiдiв, яким уже важко махати шаблею i косою, та к на коня видряпатись також, а тiльки на вози, i молодикiв, якi вчилися запорозької вiйськової справи. Дiди — розбрелися по куренях, одстоювали утреню i обiдню, смалили на колодках бiля Грецької хати, що з високими дерев'яними колонами, кружганком i великими рiкнами, люльки, молодики здебiльшого товпилися на тирлi пiд горою, де випробовували силу, вправлялися в лучнiй i огнистiй стрiльбi, бiгали наввипередки або ж пiрнали в Пiдпiльнiй.
Донцi i запорожцi мiнялися кiньми, одягом, зброєю — вже й не розiбрати, хто з них донець, а хто — запорожець. Давнє побратимство єднало Сiч i Дон. Не злiчити, скiльки сходжено сукупним вiйськом походiв проти чужоземних неприятелiв, в скiлькох рокошах крутилася разом, скiльки з'їдено пшона з одних мiдних казанiв, скiльки пролито кровi на одну й ту ж землю. Гостювали й зараз у запоруку того, що нинi теж будугь разом.
Запорожцi ще ранiше написали про свiй замисл i в Москву, просили запомоги вiйськом i ядерним та хлiбним запасами. Москву єдино визнавали над собою, ту Москву, яка уклала з Хмелем Переяславськi статтi i поклала злуку на вiки вiчнi. А гетьмана Самойловича не визнавали. З листами одправили значних козакiв Максима Щербака та Григорiя Пелеха. Посли вiд'їхали в зазимки, а вернулися, коли вже солов'ї над Скарбною втомилися спiвати. Перестрiла їх у сiверських землях весна, вода позносила гатi та розмила греблi, взяла їх у полон, посадила на довге марнування над Сеймом. Навiть сухої лiтньої пори шлях од Запорожжя до Москви тяжкий i небезпечний. Рiчки й зарiчки, пiски й болота, часом доводиться самим рубати лiс та викладати гатки, шукати проїзду, а то й братися навмання — по сонцю та зорях, через лiси та бори, де гуляють розбiйнi ватаги, де ведмедi вночi ламають спини стриноженим коням. Подорожнiй на тому шляху не має спочинку нi вдень, нi вночi. Той, хто викiнчив його, почувається не меншим звитяжцем, нiж той, хто вийшов живим з кривавої сiчi.
У Москвi вiнчали надiєю запорозький замисел i вiдписали, що надiшлють ординанси гетьману Самойловичу, калмицькому тайшi Аюкаю, князю Каспулату Муцаловичу черкаському, аби тi йшли з вiйськом на скуплення з сiчовиками й всi разом вчинили налогу на Крим.
Сiрко читав царську грамоту й розпитував посланцiв про новини, привезенi з далекого краю, у своєму прикомiрку, туди зiйшлася вся сiчова старшина. В хатинi було тiсно й душно, поодчнняли обоє дверей — на вулицю i в курiнь, у них з'юрмилися козаки, слухали дива, котрi оповiдали Щербак i Пелех.
Од вiтру, що повiвав знадвору, хиталися язички вогню на трисвiчнику. Петро Кугукало, новий джура кошового, затуляв їх шапкою. Джуру отаман узяв недавно, остаточно стративши надiю вiдшукати Лаврiна Перехреста. Петро Кугукало — хлопець забудькуватий, млявий i сонний, з булькатими очима, повiки котрих гноїлися од якоїсь хвороби, — не припав отамановi до серця, але тепер йому було байдуже. Та й, думав, може, надмiру чiпляється до хлопця, мiряє його по Лаврiновi.
Джура дрiмав стоячи. Вiн або дрiмає, або жує щось — найчастiше сушню, дiстаючи її з глибоченних кишень синiх штанiв. Бiля нiг Кугукала, просто на долiвцi, вивернувся величезний, чорний, з бiлою плямою пiд горлом, котяра, лежав, як неживий. Сiрко подумав, що вони чимось дуже схожi мiж собою — його джура i оцей кiт, обоє вайлуватi, лiнивi й невразливi: прожени за шкоду — пiдуть i небавом припхаються знову, не пам'ятаючи лайки i своєї шкоди. I голос у Кугукала тонкий, котячий.
Не такий, зовсiм не такий був попереднiй джура. Може, через те так часто згадував його кошовий.
Хiба б ото Лаврiн отак сонно позiхав у кулак. Та вiн би досi в вуха i в очi влiз послам, не прогавив жодного слова, мотав усе на вус, а тодi до пiвночi не дав би спокою отамановi: "А знаєш, батьку, коли б нам отаку гармату поставити на Ляськiй баштi… Набити картеччю". — "Був уже один такий, сокири зв'язував. Спи вже". — "Той в'язав з дурного розуму. А ми б пiд жерлом тiєї гармати увесь узвiз тримали".
У цьому прикомiрку — прибудованiй до куреня хатинi — ще й зараз все нагадувало про Лаврiна. Розмальований виноградом сволочок (пам'ятав, як хлопець принiс з церкви фарбу), розвiшана по килиму зброя (Сiрко почiпляв абияк, Лаврiн перевiшав по — своєму: три рушницi — двi по краях i одна зверху, двi шаблi, три порохiвницi, а посерединi кобза з великою квiткою); два снопики одворотного зiлля за трямком. Виглядали тiльки кiнчики гузирiв — Лаврiн запхнув їх покрадьки, щоб охороняли кошового вiд напастей i ворожої шаблi. Сiрко дивився на них, i серце йому оповивала тепла журна хвиля. Бачачи, що кошовий щось думає, козаки притихли. Вiд тої тишi вiн очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Тi сидiли пiд образами, пили холодний узвар iз сушених персикiв, яким частують тiльки послiв та iнших вельможних гостей, i перемовлялися. По хвилi Сiрко уважно слухав їхнi оповiдi. Новин було багато.
Нещодавно добiгла кiнця велика незгода помiж царем Олексiєм та патрiархом всiєї Русi Никоном, що вкрутила у свiй вир найзнач — нiшик церковних та мирських мужiв, вiдгукнулася й на простих священиках та всьому поспiльству; цар надто близько пiдпустив до свого серця патрiарха, надто високо помислив себе патрiарх та й перехилив коромисло дружби в один бiк. Велику владу обiйняв на Русi Никон — писався государем, державцем, крутий мав норов, тяжку руку, скупив незлiченнi багатства — все те врештi злякало Олексiя, якому бояри й ранiше нашiптували погибель трону й вiнця од патрiарха. Вельми перетерпiла церковна братiя, патрiарх з неї хрестом i патерицею вибивав єресь. Либонь, не стiльки єресь, скiльки глупоту й темряву. По всiх церквах не однаково правилась божа служба, не однаково хрестилися, не одне писалося в церковних книгах, переписаних напiвграмотними дячками. Аби виправити богослужбовi книги та звiрити їх iз грецькими оригiналами, Никои запросив з Київської колегiї вчених мужiв з iєромонахом Єпiфанiєм Слови — нецьким на чолi, вправних у грецькiй та латинськiй мовах, зело мудрих в iнших науках.
Коли патрiаршество Никона скiнчилося зняттям з нього сану й засланням у Воскресенський монастир, усi подумали, що реформацiя уже скiнчилася. Одначе цар i новий патрiарх повелiли не вертатися до старого. Почався церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство, в Московськiй державi велася тяжка — кнутом i Сибiром — боротьба iз розкольниками та єретиками.