— А як же київськi вченi мужi з iєромонахом? Що мають за дружбу з Никоном? — запитав Сiрко, котрий сидiв бiля вiкна й слухав неквапливу оповiдь Щербака. Того весь час поривався перепинити Пелех, бо йому здавалося, що Щербак оповiдає не так, вiн пiдхоплювався, починав дзигорiти, вимахував руками й навiть намагався промовляти за патрiарха та царя, обоє вони в нього бiгали й кричали, i запорожцi, якi не любили поспiху, щоразу зупиняли Пелеха."Не сiчи. Хiба ж ото таки цар дринзає, як п'яний дячок, i дулi суче! Кажи ти, Максиме!" — "А суче, суче!" — Пелех.
— Не впала на них немилiсть. Живуть, як за Никона жили, — погладжував вуса Щербак i похитував великою головою. — Ще й нових стовпiв вченостi з Києва до Москви кiльканадцять приїхало. У церквах соборних їх чимало i в царському теремi теж, не тi тепер звичаї при Московському дворi. Й там занепадає багато чого старого, — зiтхнув лiтнщ козак. — Наших грамотiїв у тiм провина немала. Бачено — в Iiреображенському селi воздвигли комедiйнi хоромини i грають — показують блазнiв. Як у нас на Подолi.
— И зовсiм не блазнiв, — пiдхопився низенький кремезняк Пелех, якому, видно, тi комедiї вельми сподобалися. Вiн заходився показувати, як грали лицедiї "Блудного сина", надуманого Симеоном Полоцьким. Його маленькi очицi захоплено блищали, по пицi розповзалась масна, хитренька посмiшка, й вiн справдi був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодiя. Козаки реготали, й Сiрко реготав теж. I просив Пелеха ще раз показати, як вертається блудний син додому. А тодi витер у куточках очей сльози, що набiгли од смiху, сказав замислено:
— Шабля проти шаблi, хрест проти хреста. Нема спокою людинi на землi, не вмiє вона жити в мирi. I блудних синiв теж розвелося чималенько. Волочиться по чужинських хоромах, нагуляється, натiшиться, а тодi вертається i вимагає телицю.
Далi отаман майже не слухав послiв, думав своє. Трохи перегодя мовив:
— Бачу, приймали вас милостиво й по чину. З того маємо радiсть.
— Грiх скаржитися, — пiдтвердили посли. — Не чули од московських людей кривди, а тiльки гостиннiсть i шанобу.
— Пригощали нас там добре, — казав Пелех. — Як випили на потуху, ледве в сани повлазили… Ласi стрiльцi до цього зiлля, незгiрш, як нашi голоколiнчики. Бояри у винах заморських теж вуса мочать, а тодi вогнi пускають, фейерверками званi. Багато спалюють пороху…
… — А скрiзь по лiсових нетрях, де ми їхали, московити дьоготь женуть i мають з того таляри загранишнi… — вiв свою лiнiю Щербак. — Якби в нас був лiс, i ми б могли заробити, а то ледве вистачає на юхту…
Сiрко хитнув головою, а сам думав уже про iнше посольство. Про власну мандрiвку на Правобережжя. Якою буде його стрiча з правобережним гетьманом? I що про те скажуть тут, на Сiчi? На тiй його путi чинила кошовому помiшки старшина й все товариство. Либонь, i самому той замiр не раз лягав тяжким сумнiвом на серце. В нещадний кривавий розбрат зайшло Запорожжя iз правобережним гетьманом. Либонь, не могли примиритися сiчовики з Дорошенковими зброднями, його якшанням з турчином та татарином, з тим, що вiн двигав їх на християнськi землi. Надто ж перейнялись ворожiстю до нього пiсля погрому в Ладижинi. Тодi Сiч послала Дорошенковi листа, в якому називала його поганином i запеклим своїм ворогом. Зiштовхнулися запорожцi з дорошенкiвцями пiд Смiлою i Жаботином, дзвякнули щаблi, потекла крiвця. Християнська крiвця через поганина i його лукавого приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в листах найстрашнiшими клятвами, що пiд Ладижин i Умань турчин прийшов не за його наустом, що не мислив вiн лиха Ладижину й запорожцям, але якщо тi мають його за адверсора, то й вiн матиме їх за недругiв довiку. Сiрко й сам горiв гнiвом на Дорошенка. Скiльки злих слiв сказав йому в думках, скiльки кинув на важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвiд пiдказував iнше: вогнем вогню не погасити. Бiля мiжусобного багаття тепло тiльки ворогам. Й тодi зцiплював зуби, гнуздав погорду, гасив гнiв. Важко йому було: почував, як щось перевертається всерединi, черкає гостряками по серцю, як сердиться з одної думки на те, що мусить увiйти в Дорошенковi покої, сiдати за його стiл, розмовляти з ним. Але не милостi шукати, не просити запомоги поїде до Дорошенка. Поїде шукати добра — не собi, просити миру — теж не собi, шукати порозумiння мiж двома вершителями людських доль на двох днiпрових берегах, котрi щодень вiддаляються один вiд одного й уже можуть нiколи не зiйтися. А розiйдуться днiпровi береги, то й Днiпро увiйде в землю!
Його лякала та стрiча; якщо й цього разу пiде врозруб, доконечно змалiє надiя на оборону краю, на iриденту — на все те, чим жив i задля чого стiльки рокiв не випускав з рук шаблi. Знав: перетрактацiї будуть важкi. Либонь, привести Дорошенка до миру з Самойловичем не вдасться. Буває, ворожнеча заходить так далеко, що люди уже не володiють собою. Вiн i сам не може пригасити у своєму серцi гнiву проти Самойловича. Сибiрськi морози остудили його, а надмухав їх туди гетьман — попович. Але що ж дiяти? Якщо не втихне братовбивча вiйна, Україна стече кров'ю. Може, йому вдасться вмовити гетьмана, щоб передав булаву комусь iншому, щоб вiдмовився вiд неї зовсiм. У тих своїх майбутнiх перетрактацiях покладався на перший яскравий спалах, на власну щирiсть i не — хитрiсть, якими не раз обеззброював супротивникiв.
Вимислюючи собi мандрiвку в Чигирин, виповiв свої замiри та сумнiви Флору Минаєву. Яко чоловiку сторонньому i хоч ще молодому, але гострому на думку й гартованому долею в життєвих кру — чiях. Це вже вдруге Минаєв на Сiчi, позаминулого лiта вiн теж ходив з запорожцями на Крим. А ще ранiше ходив Флор зi Степаном Разiним. Обмiтав з чобiт пилюку шовками, здобутими в Персiї, пив густi вина з боярських льохiв, обiймав купецьких дочок, клявся Стеньцi на вiчну дружбу, пили з одної чари, та вчасно й одхитнувся од нього, вiн тiльки трохи надпив з чари, решту випив сам Стенька, аж до кривавицi на днi, якою й похлинувся поблизу московського кремля. Коли схопили Разiна, Флор уже давно був на другому березi, i Стенька пiшов без нього в далеку криваву путь. Та путь, либонь, манячила перед очима Флора все життя. Минаєв не продав Разiна, вiн наперед побачив, що той заварив пиво надто круто i воно перегiркло ще до того, як його розлили в чари, що сам отаман не вiдав до кiнця, хто й де його питиме. Минаєв не раз важив своїм життям i в iм'я товариства, i в iм'я отамана, а тодi враз видалося воно йому дорогим, а iнше пиво смачнiшим. Нинi втiшався своєю розважливiстю i мудрiстю. Та й просто перемiнився вiдтодi. Став iншим навiть з вигляду: поважчав, покруглiшав, став статечним, хазяйновитим козаком, розважливим i нешвидким на балачку, мудрим отаманом, до чийого слова вже прислухалися на вiйськовому крузi. I, мабуть, тiльки сам i знав, що в його жилах ще й досi бродить дещиця того пива, яке пив iз Стенькою, i що гарячий Разiнiв погляд випалив у душi двi дiрки навiчно. Й студять у тi дiрки холоднi вiтри, й тодi стає Минаєву незатишно та холодно, i смокче тодi серце думка, й гойдається за спиною невидима тiнь. Немов у спокуту, першим врубується в сонмище татарви, й шабля в його руцi миготить, як у давнi, колишнi часи, й хмiль гарячить голову, i йому самому здається, що вiн кудись поривається, до чогось дотикається, прилучається до чогось гарячого й крамольного, хоча поклявся вже нiколи до того не прилучатися.
Минаєв умiв утiшатися життям. Часом на самотi переймався гарячою радiстю, що Стеньчинi костi вже давно рознесли круки, i брата його, i всiх iнших разiнцiв, а вiн живе й п'є меди, гуляє на банкетi життя, i гулятиме ще довго, й зазнав iнших утiх — є в нього жiнка та дiти, й поважають його на Дону, Обирали вiйськовим отаманом i скоро оберуть знову. Власне, на те отаманство заробляв i тут. Радiсть не раз поймала його в церквi, коли починали проклинати царевих ворогiв, а найперше боговiдступника Стеньку, але й страх тодi струшував ним, i вiн гаряче хрестився та благословляв у думцi ту нiч, у яку втiк вiд крамольного отамана. Але бували ночi, коли Разiн приходив до нього увi снi. З роками те траплялося все рiдше. Разiн одпливав на чорному прузi далi й далi, промовляв тихiше й тихiше, тiльки погляд його свiтився, як i колись, — гаряче, скажено, й тодi Минаєву ставало особливо моторошно й гiрко. Разiн забрав з собою часточку якоїсь його сили й вiри — i ще щось, на що Стенька так i не вказав йому i, може, й не мiг вказати, але сам жив тим, та так i забрав iз собою на той свiт. А може, воно — найбiльша сила на землi. Може, тiльки ним i повинна жити людина. Отiєю вiльнiстю душi, вiтром свободи, лише без кровi й насильства, i знову ж ще чимось, чому Минаєв не мiг знайти визначення. Вiн недаремно так пильно приглядався до запорозького отамана. В ньому, як здавалося Минаєву, теж жило оте невiдоме, яре, i було воно ясне, очищене, тiльки мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сiрко просто знає якiсь заповiтнi слова, i якби вiн виказав їх. Флор по — iншому б подивився на свiт i на себе самого. Кошовий отаман — мудрий i мовби нацiлений кудись. У якусь печаль, у якусь мрiю, на якусь мету. Проте вiн не виказує анi тої печалi, анi тої мрiї. Може, через те, що надто багато лиха упало на його душу i надто багато нещастя чигало попереду.